Перші дні тягнулися, мов гума. Тіло нило, у скронях калатало, кашель дер горло, ніби наждаком. Я думала: «Пересилю, пройде». Софійка щойно відійшла від своєї застуди, у неї ріжуться зубки — вона то сміялася крізь сльози, то скиглила, шукаючи груди, то кидала в повітря рученята й хапалася за мою кофту.
— Андрію, — покликала я якось надвечір, — потримай її трохи, мені треба хоч чаю гарячого. Він навіть не підняв очей від телефону: великим пальцем гортав стрічку, екрани мигтіли відблисками на його обличчі. — Зараз, — кинув коротко. — Зараз — це коли? — я всміхнулася втомлено, не бажаючи сварки. — Вона втомилась, і я теж. — Олено, я ж сказав: зараз, — голос став різкіший, ніж треба.
Я вдихнула — сухе, гаряче повітря обпекло горло — і знову закашлялася. Кашель підхопив мене, скрутив, змусив спертися на край стола. Софійка миттю заплакала; я заколихала її, притисла щічкою до волоссячка на маківці, сама захлинаючись у нападі.
Тієї ночі я майже не спала. Дитина то затихала, то знову схлипувала — ясна свербіли, щічки палахкотіли. Андрій спав, відвернувшись, і тільки інколи сердито зітхав, коли я знову кашляла. До ранку я почувалася так, ніби мене зсередини викрутили.
Наступного вечора я не витримала. Коли Софійка заснула, я сіла на край ліжка, тримаючи в долонях кружку з ромашкою, і прошепотіла: — Мені важко. Дуже. Мені потрібен ти. Андрій нарешті підвів очі. На обличчі — роздратування, під очима — синці. — Ти ще кашляєш? — різко кинув. — Можеш уже припинити? Це мене зводить з розуму. Слова вдарили, як ляпас. Я кліпнула, відчула, як очі наповнюються слізьми. — Я не спеціально, — прошепотіла. — Це ж хвороба. — Я більше не витримую, — пробурмотів він, відвертаючись. — Кашель, недоспані ночі, нерви… Це занадто.
Він устав і вийшов з кімнати. Двері клацнули — тихо, але слово «клац» розрослося в мені глухим ударом. Я залишилася сидіти, обіймаючи коліна, боячись зробити хоч рух, аби не розбудити дитину й свою розпач.
Ранок приніс не полегшення, а вирок. Андрій зайшов на кухню, де я притискала до грудей Софійку, і, не дивлячись в очі, сказав: — Я йду. — Куди? — спитала я механічно, хоч сенс уже упав крижаною брилою вглиб. — Взагалі. Не можу. Ти постійно кашляєш, я не сплю, усе на мені… Я виснажився. Вибач. — Це тимчасово, — я відчула, як голос зрадницьки тремтить. — Мені треба кілька днів відлежатися, допоможи… будь ласка. Він похитав головою, наче перед ним не жінка з немовлям, а якась нездоланна задача. — Ти не розумієш. Я не можу тут бути.
Він зібрав кілька речей. Сорочка залишилася на спинці стільця, чашка — в раковині з обідком кави на стінках. Двері зачинилися. Тиша, що накрила квартиру, була така гулка, що мені здалося — дзвенять батареї. Я стояла посеред кухні, тримаючи дитину, і не знала, куди зробити наступний крок.
Дні поповзли, мов холодні тіні. Я спала уривками, їла з ложки над мискою, поки колисала Софійку ногою. Кашель ще тримав, але жар потроху сходив, і я вперто відміряла годинники: зараз ліки, зараз тепле пиття, зараз дитині масажик. У якийсь момент я зрозуміла: як би не боліло, цей дім тримаю я.
— Мамо, — зателефонувала я. Голос мій був хрипкий, мов по іржі, — приїдеш? — Звісно, доню, — відповіла вона без жодних «чому» й «як так». — За сорок хвилин буду.
Мама привезла курячий бульйон у термосі, м’який шарф, який пахнув свіжим милом, і свою невибагливу, але міцну присутність. — Ти зараз не геройствуєш, — сказала вона, поправляючи мені ковдру. — Ти просто хворієш і доглядаєш малу. А все решта — потім. — Він пішов, — видихнула я. Мама кивнула, очі спалахнули злістю, але голос залишився рівним: — Пішов — то й добре, що не стоїть під ногами. Видужуй.
Тихо, без драм, ми організували побут. Мама брала Софійку на руки, коли в мене починався напад кашлю; я встигала подрімати, поки вона готувала нам прості страви. Ми сходили до лікарки: я здала аналізи, отримала призначення — ліки, інгаляції, пиття. Через тиждень стало легше. Я вперше за довгий час заснула на дві години поспіль, і прокинулась без того каменя на грудях.
Повернувся нюх; чай з малиною знову був малиною, а не просто гарячою водою. Я відчула, як у мені з’являється стрижень — не той, який випробовують красивими словами, а реальний: «зроби це зараз, а це — потім; поцілунок дитині; ковток води; дихай».
Андрія не було. Ні дзвінка, ні повідомлення, ні «як ви там?». Я думала, що лютуватиму, та в мені поступово осідав не гнів, а ясність. Одного дня, сидячи з Софійкою на килимі серед різнокольорових брязкальців, я сказала вголос, ніби закріплюючи: — Ми впораємося. Софійка, ніби почувши сенс, засміялася своїм булькаючим сміхом.
Минув час. Волога березнева відлига повільно точила бурульки, з-під снігу з’являлися клапті темної землі. Я відцуралася нічних думок про те, «якби він…», і вхопила прості речі: день за днем, режим за режимом.
Якось увечері телефон клацнув повідомленням. На екрані — ім’я, яке я не бачила вже давно. «Як Софійка?» — написав Андрій. Крапка після питання здалася мені холоднішою за відлигу. Я дивилася на ці два слова довше, ніж годилося. — Спить, — відповіла я. — Росте. Три крапки набору з’явилися й щезли. Більше нічого не прийшло.
Пізніше, вкладаючи дочку, я подумала: той чоловік, з яким я планувала майбутнє, пішов не лише ногами — зник із середини ще раніше. І раптом усвідомила, що мені не потрібен рятівник. Я вже рятую нас сама: страховка на холодильнику, список продуктів у нотатнику, чисті боді, тепла вода, поцілунок у тім’ячко.
— Олено, — спитала якось мама, коли ми пили чай на кухні, — ти що далі робитимеш? Я подивилася у вікно, де вечірня синява сходила на будинки, й сказала: — Житиму. День за днем. Дбатиму про Софійку. А там — побачимо. — Оце наймудріше, — мама всміхнулася. — На все свій час.
Здоров’я повернулося не стрибком, а дрібними кроками: сьогодні я піднялася сходами без зупинки, завтра посміялася так, що аж зволожніли очі, післязавтра відчула, що знову хочу навести лад у шафі. Разом із силами приходила тиша всередині — не порожня, а затишна, мов плед.
Коли я згадувала ту фразу — «Можеш уже перестати кашляти?» — у мені більше не здіймалася хвиля болю. Замість неї приходило розуміння: людина показала, ким є, коли стало важко. А я — ким є я.
— Мамо, — сказала я якось, заколисуючи Софійку, — знаєш, я вдячна. — Кому? — здивувалася вона. — Обставинам. І навіть йому трохи. Бо якби не ця тріщина, я б не побачила, як міцно стою.
Того вечора я довго сиділа у вітальні з донькою на руках. Вона засинала, хукаючи теплом на мою шию, а я проводила пальцем по її м’якому волоссячку й думала про просте: любов — це щоденна дія, не слова. Любов — це коли ти поруч, коли вариш бульйон, коли мовчки підтягуєш ковдру, коли береш дитину на руки, бо іншому важко дихати.
Від Андрія більше нічого не було. Ні «пробач», ні «давай поговоримо». І я вже не чекала. Мені було що робити: годувати, сміятися, провітрювати, замовляти підгузки, тепло вдягати, писати списки, складати маленькі шкарпетки в акуратні купки, помічати нову ямочку на щічці доньки. Це й було моїм життям — звичайним і водночас незламним.
Я не знаю, що буде завтра. Можливо, ми з Андрієм колись знову заговоримо — про графік, про довідки, про спільні рішення, які стосуються Софійки. Але я чітко знаю інше: моя цінність не вимірюється тим, хто лишається поруч у легкі часи. Вона вимірюється тим, як я підводжуся після падіння, як беру на руки дитину, як кажу собі: «Ти впораєшся».
На кухні гуділи труби, чайник набирав ходу, на підвіконні тихо постукували гілочки фікуса. Я глянула на своє відображення в темному склі й побачила не «покинуту» — а жінку, яка стоїть рівно. Я усміхнулася сама собі.
— Ми є, — прошепотіла я в тишу. — І цього досить, щоб іти далі.
Ця історія ще не має остаточної крапки. Попереду — багато кроків, розмов і рішень. Але зараз, у цю лютневу ніч, коли моє дихання рівне, а донька спокійно сопе на моїх руках, я знаю: мене вистачає. І цього знання достатньо, щоб уже завтра прокинутися й знову підвестися.
Ранки стали тепліші. Лід на дахах відлипав, ніби здався, і капав рівним ритмом по підвіконню. У березні наш дім дихав інакше: на батареях — випрані бодіки, на столі — коробочка з інгалятором, у телефоні — будильники для крапель та прогулянок. Я повернула собі голос і сон, Софійка — апетит і дзвінке «ба-ба-ба». До лютневого страху я більше не торкалася — як до гарячої праски, на якій уже є слід.
У поліклініці педіатр переглянула картку, спитала: — Як мама? — Мама тримається, — відповіла я й посміхнулася. — І правильно, — кивнула вона. — Дитині потрібна спокійна мама.
Ми вийшли на сонце: коляска, ковдрочка, пляшечка з водою. Я крокувала, слухаючи, як під ногами хлюпоче тала вода, і думала про прості речі. Про те, що я вже не відганяю від себе думку «як він міг». Вона приходила час від часу, як нежданий протяг, але я щільніше прикривала вікно й ішла далі.
На початку квітня прийшло повідомлення. Не довге, не тепле — «Чи можна побачити Софійку?». Я перечитала кілька разів. Відповіла: «Можна. У суботу, в парку, о дванадцятій». Не хотілося сцен у дверях і перегорілих вибачень у кухні, де булькає чайник.
У суботу я прийшла раніше. На лавці — термос, запасний підгузок, вологі серветки, у колясці — Софійка в шапочці з вушками. Вітер хапав за волосся. Андрій ішов алеєю, руки в кишенях, плечі підібгані. Підійшов, зупинився.
— Привіт, — сказав. — Привіт. Ось вона, — я трохи відсунула козирок коляски.
Він дивився не на мене — на доньку. Простягнув руку, ніяково торкнувся рукавички. — Вона підросла. — Звісно, — сказала я. — Діти ростуть.
Ми сіли. Між нами — коляска, як маленький кораблик. Він кашлянув (не з хвороби — зі збентеження). — Олено, — почав, — я… шкодую. Мене тоді накрило, не спав, нерви… Я злякався. — Злякався — і пішов, — спокійно повторила я. — Я не виправдовуюся. Просто… хочу бути батьком. — Бути батьком — це не слова, — сказала я, дивлячись у далечінь, де хлопчик ганяв м’яч. — Це приходити вчасно. Не зникати. Вчитися змінювати підгузки, навіть коли хочеться тиші. — Я зможу, — тихо мовив він. — Дай шанс. — Шанс — це графік, — відповіла я. — Суботи з дванадцятої до другої. Поступово довше. Я поруч перший час. Потім — сам. Якщо не прийдеш — попереджай. Якщо прийдеш — будь.
Він кивнув. Уперше за довгий час у мені щось зрушилося — не ніжність, ні. Повага до себе. Я почала збиратися, застібнула ковдрочку. — І ще, — сказала я, підводячись. — Додому я тебе не запрошую.
Він опустив очі. У відповідь — лише «розумію». Ми домовилися про наступну суботу й розійшлися. Я йшла додому легко: не тому, що мені стало легше від його слів, а тому, що нарешті в мене були правила.
Квітень ввійшов у наш побут, як мовчазний помічник. Мама приходила двічі на тиждень, щоб я могла вийти сама: до стоматолога, у магазин, просто пройтися без візочка — з руками в кишенях, наче я знову у своїй шкірі. Я наводила лад у шафі, віддала кілька речей подрузі з немовлям, роздрукувала фото: ми з Софійкою на пледі, Софійка в обіймах бабусі, мої долоні, що тримають її маленькі стопи.
У травні ми з адвокаткою подали заяву про розірвання шлюбу та аліменти. Я не хотіла тектонічних боїв, я хотіла ясності. У коридорі суду пахло розбавленою кавою та паперами. Люди сиділи рядочками, хтось нервово гортів телефон. Андрій прийшов. Ми кивнули одне одному — як двом знайомим, що випадково зустрілися в черзі за документами.
— Ти впевнена? — спитав він перед засіданням. — Так, — відповіла я. — Я не зла. Просто це — правильно. — Я підпишу, — сказав він. — І платитиму. — Це не мені, — я подивилася на нього. — Це — Софійці.
На засіданні було сухо й офіційно: прізвища, адреси, дані. Слова лунали, як кроки по коридору: рівно, без прикметників. Коли ми вийшли, я вдихнула повітря — липневий бузок з двору доніс запах у вікна, хоч був лише травень. У грудях стало тихо.
Суботи ми не пропускали. Спочатку я сиділа поруч на лавці, розповідала, як вона любить, коли співають тихенько «Ой ходить сон». Андрій учився закріплювати шапочку, складати маленький комбінезон у сумку. Одного разу прийшов пізніше на двадцять хвилин.
— Я застряг у заторі, — виправдовувався. — Наступного разу вийди раніше, — сказала я без злості. — Їй не поясниш про затори.
Він почервонів і наступної суботи був за десять хвилин до дванадцятої. Ми рушили алеєю — я на крок позаду, даючи їм простір. Софійка тягнулася до його бороди, він морщив носа, сміявся. Я спіймала себе на думці: вони схожі. І мені від цього не боліло.
Літо прийшло з дощами, що стукали по підвіконню, з липким морозивом у парку й вічним пошуком панами. Я навчилася заспокоювати страх, що накочував ночами, як хвиля: вставала, виходила на кухню, пила воду, дивилася на темне вікно. На холодильнику висів список: памперси, крем під підгузок, яблука, гречка, серветки. Життя складалося з дрібниць — і саме вони тримали.
У червні прийшов перший переказ із підписом «аліменти». Я відкрила повідомлення в банку й не відчула ні перемоги, ні приниження — просто ще один пункт у нашій новій системі координат. Коли ми зустрітилися в парку, я сказала: — Дякую за платіж. — Це мій обов’язок, — відповів він. — І я не зникатиму. — Подивимося, — просто сказала я.
На Івана Купала ми з мамою й Софійкою вийшли ввечері на подвір’я — сусіди палили маленьке вогнище у старому мангалі, діти бігали з бульбашками. Мама узяла Софійку, підкинула її над вогнем зовсім трішки — так, як у дитинстві підкидали мене, «щоб щастя стрибнуло». Я сміялася разом із донькою й ловила миті, ніби прозорі кулі.
У липні він уперше попросив узяти Софійку сам — на дві години, у парк і назад. Я зупинилася, відчуваючи, як усередині піднімається тривога, як гойдалка. Подивилася на нього: у погляді — напруження, але не бравада. — Добре, — сказала. — Отак: запасний одяг, дві пляшечки води, каша в контейнері. Телефон — увімкнений. Якщо щось — дзвониш. — Звичайно, — кивнув. — Я сам боюся. Але спробую.
Я віддала сумку, поцілувала Софійку в лобик і стояла, поки їхня постать не зникла за тополями. Серце калатало. Я повернулася додому, сіла на кухні, поклала телефон поруч, ніби він зараз замість пульсу. Минуло п’ятнадцять хвилин, потім тридцять. Жодного дзвінка. За годину зайшло повідомлення: «Все добре. Годуємося». Я засміялася й чомусь заплакала — тихо, відпускаючи не його, а себе.
Вони повернулися вчасно. На порозі — розчервонілі, щасливі, трохи замурзані кашею. — Ми дивилися на собак, — гордо сказав Андрій. — І ще — на фонтан. Вона любить воду. — Любить, — усміхнулася я. — З народження любить.
Серпень пофарбував вечори в мідь. Я помітила, що вже не думаю щодня про той вечір, коли він сказав «я йду». Замість того я думала про інше: як ми з Софійкою підемо в басейн для немовлят, як восени почнемо заняття у «маминому клубі», як за місяць-півтора вона зробить перші кроки.
У середині серпня ми отримали рішення суду. Крапка. Без фанфар, без криків — просто папір, що фіксує те, що ми пережили вже давно. Я прийшла додому, поклала копію в теці з документами. На кухні засичала сковорідка, мама мила зелень у друшляку.
— І як ти? — спитала вона. — Вільно, — сказала я. — Не легко — вільно. — Це інша вага, — кивнула мама. — Її не несуть — у ній стоять.
Того вечора Андрій написав: «Можна зайти поговорити?». Я довго не відповідала. Потім набрала: «У дворі. О восьмій». Ми сиділи на лавці навпроти під’їзду. Діти ще бігали, хтось стукав кришкою сміттєвого баку, ліфт у будинку плювався металевим «дзинь».
— Я думав, що зможу повернути все, — сказав він нарешті. — Але бачу: ти інша. — Я така сама, — відповіла я. — Просто тепер чую себе. — Чи є в мене шанс… — він заплутався в словах. — Не як чоловіка. Як… людини поруч? — Є шанс бути батьком. І це достатньо. Решту не руш, — я подивилася прямо. — У нашому домі тихо. Я хочу зберегти цю тишу. — Добре, — цілком серйозно сказав він. — Я поважатиму твоє. І наше — щодо дочки.
Ми мовчали. Потім він додав: — Тоді дозволь сказати одне. Ти сильна. — Я — нормальна, — я всміхнулася. — Коли стало страшно, я не мала вибору.
Вересень почався теплом. Ми з Софійкою прийшли в «мамин клуб»: кругле килимове коло, м’які кубики, інструкторка з теплим голосом, інші мами, які втомлено сміялися одне одній. Я слухала історії — у кожної своє: хтось повернувся з пологового без чоловіка, хтось — із мамою замість чоловіка, хтось — із чоловіком, який став таким же татом, як був чоловіком. Ми пили чай і співали «жили у бабусі два веселих гусі». Я не відчувала самотності. Я відчувала товариство тих, хто теж тримає світ своїми руками.
У кінці вересня Софійка відпустила мої пальці, зробила крок — один, другий — і впала на колінця, розреготавшись. Я підхопила її, закрутила, ми сміялися вдвох так, що мама вийшла з кухні: — О, вже пішла! Наше щастя! — Пішла, — повторила я, і в цьому слові було щось про нас обох.
У жовтні Андрій запросив нас у зоопарк — утрьох. Я вагалася, але погодилася: не як «утрьох», як двоє батьків із дитиною. Ми ходили між вольєрами, Софійка дивилася на кіз, тяглася до травички між камінням. Андрій ніс її на плечах, показував журавля. — Бачиш, — шепотів, — довгі ноги. Як у мами. — У мами — руки довгі, — поправила я, сміючись, — щоб усе встигати.
Ми зупинилися біля озера. Листя плавало, як маленькі човники. Андрій постояв поруч і сказав: — Я ходжу на терапію. Два місяці. — Добре, — відповіла я. — Це дорога, яку кожен сам проходить. — Я знаю, що втратив, — він не дивився на мене, дивився на воду. — І знаю, що не проситиму повернути. Але хочу, щоб ти знала: коли ти кашляла — я почув тільки себе. Тепер навчаюся чути інших. — Це правильно, — сказала я. — Чути — складніше, ніж говорити.
Восени ми продовжили наш графік. Він забирав Софійку в суботу вранці до обіду, іноді — в середу на годину ввечері прогулятися. Якщо затримувався — писав заздалегідь. Одного разу приніс маленький синій рюкзачок із єдинорогом. — Най буде її, — посміхнувся. — Вона любить ховати туди печиво. — Любить, — підтвердила я. — Але печиво — після каші.
Дні коротшали. У листопаді рано темніло, вікна світилися жовтим, як гарбуз у супі. Я звикла до нашого нового порядку настільки, що інколи забувала, як було «до». Не тому, що витіснила — просто більше не жила там. Увечері я відкривала ноутбук і робила невеликі підробітки — тексти для крамниці дитячих товарів, опису товарів, листівки. Мама готувала на завтра суп, наводила лад на підвіконні.
— Бачиш, — сказала вона якось, — життя не питає, готові ми чи ні. Воно просто йде. — Добре, що ми теж, — відповіла я.
У грудні, коли на вікні намалювався перший візерунок і на ринку загорілися гірлянди, ми з Софійкою купили ялинкову іграшку — керамічну сову. Я повісила її вище, щоб вона не дістала, і ми сміялися: сова сторожує наш сон. У суботу Андрій прийшов із коробкою мандаринів, поклав під ялинку маленьку книжку з картонними сторінками.
— Це від мене їй, — сказав. — Без «нам». Просто «їй». — Дякую, — відповіла я. — Вона буде гризти кутики. — Нехай, — він усміхнувся. — На те вони й картонні.
Ми сфотографувалися: він із донькою на руках біля ялинки, я — поруч, але не притискаючись. Потім я надрукую цю світлину й підпишу на звороті: «Про спільне — без зайвого». Це не повернення; це — нова форма.
У січні місто замело. На вулиці скрипів сніг, хмари висіли низько, як ковдра на мотузці. Софійка вперше ступила по снігу в маленьких черевиках — не йшла, а перевалювалася, як пінгвін. Ми з Андрієм тримали її за руки з двох боків, і вона сміялася так голосно, що люди оберталися. — Обережно, — сказав він, — тут слизько. — Я тримаю, — відповіла я. — Завжди тримаю.
Того вечора, коли я залила на телефоні воду для чаю й уклала Софійку, у двері подзвонили. Я відкрила — стояв Андрій, струшував сніг із капюшона. — Я на хвилину, — мовив, тримаючи прозорий пакет. — Тут — комбінезон на виріст. Знижки були. — Дякую, — я взяла пакет. — Згодиться. Він постояв, потім сказав: — Ти щаслива? — Я спокійна, — відповіла я. — І це краще за щастя, яке залежить від когось. — Зрозуміло, — він кивнув. — Я радий, що ви маєте цей спокій.
На весну ми подали заявку в садок — для адаптації, на кілька годин, не одразу. Я стояла в черзі біля кабінету завідувачки, тримала в руках папку з документами, і раптом усвідомила: той шлях, який я боялася пройти — без нього, але з собою — пройдено. Не без подряпин, не без сліз, але з головою, піднятою вище, ніж колись.
У березні (знову березні, але вже іншому) ми вийшли з мамою та Софійкою на набережну. Вода текла, як час — уперто, спокійно. Софійка вже майже бігала, пускала човники з трісочок у калюжі. — Дивись, — сказала я. — Понесло. — Понесло, — повторила мама. — І нас несе. Головне — знати, куди.
Телефон задзвонив. Андрій: — Ми біля майданчика. Можна приєднаємося? — Приєднуйтесь, — сказала я.
Вони підійшли, я помахала рукою. Софійка кинулася до тата. Він підняв її, закрутив, вона захихотіла. Потім повернувся до мене: — Можеш сьогодні піти на годинку кудись сама? Ми побудемо тут. Я глянула на маму, мама кивнула. — Можу, — сказала я. — Але повернуся швидко.
Я пішла алеєю сама. Без візочка, без тривоги, без необхідності бути напоготові щосекунди. Зайшла в маленьку кав’ярню, замовила собі флет-вайт і пиріг із вишнею. Сіла біля вікна. Люди заходили, виходили, носили свої історії. Хтось сміявся, хтось мовчав, хтось говорив по телефону з тим самим натягом у голосі, який я впізнала — коли важко, і ти намагаєшся звучати рівно. Я зробила ковток, і в мені розлився той самий спокій — не святковий, а буденний, міцний.
Коли повернулася, вони будували з піску «гору», на яку Софійка тицяла паличкою. — Це що? — спитала я. — Вулкан, — серйозно відповіла донька. — Треба прапорець, — додав Андрій і встромив у вершину листочок. Ми всі засміялися.
Я поглянула на них і знала: немає ідеальної картинки — є наше теперішнє, яке ми вибудували з уламків минулого. У ньому немає криків, є домовленості. Немає вимог, є відповідальність. Немає «поверни все як було», є «роби, як треба, сьогодні».
Коли сонце сіло, я загорнула Софійку в курточку, Андрій допоміг, не промовляючи зайвого. На прощання він сказав: — Дякую, що не закрила двері для мене, як для тата. — І дякую, що не намагаєшся зайти іншими, — відповіла я.
Ми повернулися додому. У ванні пахло мильною піною, у кімнаті — книжками з товстими сторінками. Я вклала Софійку, притисла носом її волоссячко, яке пахло сонцем і пилком. Сіла на підлогу біля ліжечка, сперлася спиною об шафу, заплющила очі. Було тихо. Ніде нічого не боліло — ні в горлі, ні в серці.
Коли я згадую той вечір, коли він сказав «я йду», то бачу іншу картинку: я стою біля вікна, а за ним — сніг. І розумію, що кожен крок, який я зробила відтоді, привів сюди — у кімнату, де дихає сон доньки й хрумтять сторінки нових днів.
Кінець цієї історії — не про те, як він повернувся чи як ми знову стали «ми». Кінець — про інше. Про те, як з «мені страшно» народжується «я можу». Про те, як слово «вибач» варте рівно стільки, скільки за ним ідуть кроки. Про те, що любов — це не «терпи мій дискомфорт», а «я поруч із твоїм». Про те, що я, Олена, мама Софійки, більше не живу очікуванням чиєїсь стійкості — я стою на своїй.
Я вимкнула світло, лишивши маленьку нічну лампу у вигляді сови. Вона світила м’яко. Я лягла, поклала долоню на ковдру біля дитячого животика й прошепотіла: — Ми є. І цього досить.
Назавтра буде інший день — зі сніданком із вівсянки, з прогулянкою, з роботою ввечері, з суботою на горизонті, де тато прийде на дванадцяту. І якщо колись мене знову накриє кашель чи втома — я знаю: зі мною ті, хто не відвертається. А навіть коли нікому буде підставити плече — я підставлю своє. І цього вистачить нам обом.
