Увесь той відпочинок зі мною не обмовилися й словом. Коли я спитала в Марка чому, він тільки знизав плечима й видихнув: «Та що ти, це ж їхні порядки. Так у них заведено». Я усміхнулася рівно настільки, щоб не зірватися: «Чудово. У мене теж є свій спосіб».
Попередження були завжди. Тонкі шпильки, холодні погляди, постійне відчуття, що в нашому шлюбі для мене не вистачає стільця. Я відкладала це вбік. Я любила свого чоловіка, Марка. Я переконувала себе: якщо я й далі приходитиму з відкритим серцем, якщо витримаю ще трохи, усе зрушить. Не зрушило.
Замість цього я опинилася в поїздці, яка мала бути спокійною й радісною сімейною пригадкою, — і вона стала тим, чого я не забуду.
М’який пісок, низьке сонце, що лягає на воду, крики чайок, запах кавуна від пляжного кіоску. Я відчула крихітну іскру надії: може, цього разу щось зміниться. Може, Роман і Світлана, батьки мого чоловіка, нарешті приймуть мене. Може, ми всі сядемо разом, посміємося й на мить будемо справжньою родиною. Я помилилася.
Першого вечора ми пішли до затишного ресторану з терасою, де з моря тягнуло легким протягом. Офіціант провів нас до довгого столу, акуратно розставленого для всієї компанії. Я щойно ступила крок, щоб сісти біля Марка, як Роман, насупивши брови, перебив: — О, ні, тут помилка. Вона сидітиме окремо.
Я застигла, певна, що недочула: — Перепрошую? Світлана навіть не підвела очей від меню: — У нас так заведено, — кинула, ніби йшлося про соус до риби.
Я повернулася до Марка. Я чекала, що він скаже бодай щось. Будь-що. Стане між мною й цим «так заведено». Він лише зітхнув і ледь знизав плечима, майже вибачаючись, але не переді мною: — Так у них… ну, ти знаєш… так у нас прийнято.
Тож я сіла. Окремо. За маленький столик біля перил, де під ногами шурхотів пісок. Я бачила, як вони замовляють, як сміються, як легко перетікає розмова над тарілками. Моя їжа охолола. Моя посмішка — теж.
Я мала б піти тоді й там. Я не пішла. Я сказала собі: може, це якийсь дивний родинний ритуал. Раз і все. Це не було «раз і все».
Наступного ранку я прокинулася рано. Вмилась прохолодною водою з крихітної раковини, зав’язала волосся й пішла на сніданок. Я думала, ми зустрінемося там. Вони не чекали.
Я обходила двір, заглядала в зал, у терасу, у другий поверх, відчинила скляні двері на внутрішній дворик — і нарешті побачила їх через півгодини пошуків: вони вже були на середині трапези, сміялися, торохтіли виделками, як ніби мене просто не існувало.
— Чому ви не написали? — спитала я, намагаючись не втратити голос. Роман навіть не глянув: — Ми подумали, ти сама знайдеш. Світлана відпила каву: — У нас так заведено.
Я глянула на Марка. Він їв, наче все в порядку. Саме тоді до мене остаточно дійшло: я не частина їхньої родини. І, може, ніколи нею не була.
А Марко? Він не був на моєму боці.
Далі все трималося тієї ж схеми. На кожній трапезі я сиділа окремо. На кожній прогулянці я випадала з кадру. Вони попливли катером уздовж лиману — я дізналася з їхніх сторіс. Вони поїхали на дегустацію до Шабо — я побачила, як вони виходять у вишуканому вбранні, коли я якраз заходила до лобі за пляшкою води.
— Ви могли б написати, — сказала я Маркові, зціпивши зуби, аби не підвищити голос. Він знову зітхнув — так, ніби це я створювала проблему: — Так у них заведено.
Це завжди було його виправданням. На четвертий день я перестала намагатися. Я перестала бігти за ними. Хотіли, щоб мене не було в кадрі? Гаразд.
Але вони не знали, що я задумала. У мене теж є свій спосіб.
Тієї ночі, поки вони десь випивали й об’єднувалися на своїй «ідеальній відпустці», я повернулася до номера з тихою метою. Я вже не про окремий столик. Я збиралася вийти з усієї декорації. І вони це відчують.
У номері було напівтемно, кондиціонер гудів, як вулик. Я сіла на край ліжка, поклала долоні на коліна й послухала, як у мені вщухає хвиля. Я не хотіла помсти. Я хотіла тиші, яка не ріже. Хотіла мати право не виправдовуватися за своє існування.
Я повільно розклала валізу: футболки, кілька суконь, легка куртка на вечірній вітер. Я акуратно склала те, що залишу, і окремо — те, що заберу. Картка-ключ ледь клацнула у гаманці.
— Ти куди це? — я уявила Марків голос, але його не було. Реальність була бездоганно спокійна. Я мала простір і час ухвалити рішення без свисту чужих поглядів.
Я відчула, як один за одним знімаю з себе їхні невидимі нитки: «сядеш тут», «чекай», «не перебільшуй», «так у нас заведено». Я не дерево, мене не можна пересадити й сказати, що так буде правильніше. Я — людина. Я — дружина, яку ніхто не посадив поруч.
Телефон мигнув сповіщенням — нові фото від Світлани: келихи вина на тлі виноградників, Роман у легкій льняній сорочці, Марко з усмішкою, яку я знала з інших життів. Підпис: «Сімейний вечір».
Слово «сімейний» прокотилося мною, як сухий вітер.
Я відкрила нотатки й набрала короткий список: паспорт — є; квиток — купити; гроші — достатньо; ключ — на ресепшн; записка — коротка, без сцен.
Я вмію бути короткою.
— То що, як відпочинок? — дівчина на ресепшні привітно кивнула, коли я спустилася дізнатися про ранкові автобуси до Одеси. — Спокійний, — відповіла я. Це було близько до правди: спокій — це не завжди про радість.
Я уточнила розклад на перший рейс. Я не робила вигляду, що тікаю. Я не тікала. Я просто переставала сидіти за чужим столом, де моє ім’я навіть не написали на картці.
Повернувшись у номер, я згорнула ще кілька речей і вклала у внутрішню кишеню свій маленький спокій — квиток туди, де моє мовчання не буде покаранням.
Двері клацнули опівночі. Голоси, сміх, запах дорогого парфуму. Я не рухнулася. Я вдала, що сплю. Мені було байдуже, чи хтось скаже «добраніч». Мені було важливо, що я скажу собі вранці.
— Ти не голодна? — це був Марків шепіт у темряві, несміливий, майже механічний. — Ні, — я не відкрила очей. І це теж було правдою.
Він завмер, а потім повернувся до стіни. Наша розмова вкотре скінчилася до того, як почалася.
Ранок прийшов з тишею, але інший. Марко ще спав. Я встала без будильника, вдягла джинси й блузку, склала записку. Лише кілька рядків: «Я не зобов’язана сидіти окремо, коли маю власне життя. Я обираю себе. Не дзвони. Напишеш — відповім, коли буду готова». Я поклала її під телефон — він точно побачить.
У дзеркалі на мене дивилася жінка, яка навчилася не сперечатися з чужими «так заведено». Жінка, яка нарешті знайшла своє «ні». Я не плакала. Сльози — це теж спосіб говорити, але хай вони будуть у тих, хто не вміє слухати слова.
Я тихенько зачинила двері й пішла коридором. Килим поглинав кроки. Ліфтовий дзвінок здався гучним, як постріл. На ресепшні я здала ключ-картку й сказала: — Якщо спитають, скажіть, що я поїхала раніше. — Передати щось? — спитала дівчина. — Ні, — відповіла я й посміхнулася. — Вони зрозуміють.
Вони зрозуміють не зразу. Можливо, тільки коли підійдуть до довгого столу й не знайдуть маленького столика збоку.
Автобус рушив, і курорт відплив за вікном, як декорація, яку хтось забув зібрати після вистави. Я притулила лоба до холодного скла й нарешті вдихнула. Не помста. Не втеча. Спокій.
Дорогою я згадувала перший вечір — як офіціант злегка нахилився, як я торкнулася спинки стільця, як голос Романа відрізав мене від Марка двома короткими реченнями. Я згадувала, як Світлана перелистувала меню, мов сторінки правил, де мене не передбачено.
Я згадувала Марка. Те, як він замість «досить» казав «так у них заведено». Я не знаю, коли саме він перестав помічати, що «у них» — це не «у нас». Мабуть, це сталося раніше, ніж я думала. Мабуть, я довго робила вигляд, що це різниця в серветках, а не в цінності.
Автобус трясло на стиках — так, ніби дорога нагадувала мені: усе важливе в житті має шви. Їх видно — і це нормально.
Я дістала телефон. Повідомлення світилися нерозкритими: від Світлани — нові фото; від Романа — розклад завтрашньої «родинної програми»; від Марка — жодного слова. Я клацнула камеру й сфотографувала порожнє сидіння поряд. «Так у мене заведено», — подумала я. — «Я не займаю місця за чужим столом. Я займаю своє».
На Привокзальній площі мені в обличчя вдарив вологий вітер. Я купила гарячу каву у паперовому стаканчику й встала біля колони, поки місто дзвеніло трамваями. Я не почувалася загубленою. Я почувалася людиною, яка вийшла з кімнати, де її тримали у кутку.
Телефон нарешті завібрував. «Де ти?» — від Марка. Я подивилася на коротке речення, на цю економію букв там, де треба було витратитися на вчинки.
«У дорозі», — відповіла я. Це теж була правда. «Повернись. Вони не хотіли образити. Так у них заведено», — прийшло знову. Я натиснула «вимкнути звук» і сховала телефон у сумку. Мені не потрібно було пояснення, чому мене садили окремо. Мені потрібен був поруч чоловік, який скаже: «В нас так не буде».
День тривав. Я купила квиток далі. Я зробила те, що мала зробити раніше: обрала себе там, де мене не обирали. І все ж я не перекреслювала. Я залишала в собі місце для розмови — колись, не сьогодні, не там, де довгі столи й короткі виправдання.
Коли вечір ліг на місто, я зрозуміла: ця історія ще не скінчилася. Вона просто змінила темп. Її фінал буде іншим — не з криком, не з помстою, а з розмовою, у якій хтось нарешті скаже не «так у них заведено», а «так у нас буде». Або не скаже. І тоді відповідь уже є.
Тієї ночі я заснула з відчуттям дороги під колесами — і власного серцебиття, що більше не підлаштовувалося під чужий крок.
Наступного ранку я прокинулася від ранкового світла, що різало жалюзі смужками. Кава в маленькій чашці пахла тишею, яку я виборола. Я відкрила телефон. Повідомлення від Марка були короткі, уривчасті, але нарешті інші: «Поговоримо?» Я довго дивилася на це «поговоримо». Розмова — це теж спосіб сісти за один стіл. Але не за той, де «у нас так заведено», а за той, де «в нас є ми».
Я набрала: «Поговоримо. Після того, як ти скажеш їм, що зі мною так не буде. Не для того, щоб сваритися. Для того, щоб жити». Я натиснула «надіслати» й поставила телефон екраном до столу. Море було далеко, але я вперше за багато днів відчула берег під ногами.
Я не знала, що він відповість. Я знала тільки одне: я більше не повернуся до окремого столика.
Це був не фінал. Це було дихання перед наступною фразою. І хай вона прозвучить тоді, коли ми обидва будемо готові чути.
Бо в когось «так заведено». А в мене — теж. Але вже по-іншому.
Початок осені. Ранки вже прозорі, повітря легке, і місто звучить по-іншому — трамваями, що прокидаються раніше за людей. Я прожила кілька днів, ніби навчалася ходити знову: повільно, обережно, ставлячи ногу туди, де твердо. Телефон лежав екраном донизу. Я працювала, готувала прості сніданки, мила чашку від кави так, ніби повертаю собі право на маленькі рухи, де мене ніхто не перебиває.
Повідомлення від Марка прийшло під обід: «Поговоримо? Я скажу їм». Я довго тримала палець над екраном і нарешті набрала: «Поговоримо. Після того, як ти скажеш їм, що зі мною так не буде. Не для сварки. Для життя».
Відповідь прийшла ввечері: «Я поговорив. Можу приїхати?»
— Приїжджай, — написала я. — Завтра. По обіді.
Ми зустрілися на Подолі, біля кав’ярні, де на склі завжди дрібний конденсат, і бариста пам’ятає, хто любить без цукру. Марко прийшов раніше — дивний для нього жест. Стояв під каштаном, злегка згорбившись, наче від дощу, якого не було.
— Привіт, — сказала я.
— Привіт, — він облизав сухі губи. — Ти гарно виглядаєш.
— Ми не про це, — відрубала я м’яко, але рівно. — Сідаймо.
Ми сіли біля вікна. На підвіконні висів заяложений фікус, і я чомусь вчепилася поглядом в його листок із розірваним краєм: живе — і з раною, і нічого.
— Я поговорив із ними, — Марко сперся ліктями на стіл. — Сказав, що приниження не буде. Що це не смішно і не «так заведено».
— Вони? — я підняла очі.
— Роман образився. Сказав, що я ставлю сім’ю проти сім’ї. Світлана зітхала. Казала, що я підлаштовуюсь «під жіночі примхи». Я… — він ковтнув. — Я сказав, що якщо «так заведено» принижує мою дружину, то в нас інакше.
— І що далі?
— Вони запросили нас на вечерю. Вдома. Щоб «обговорити». Без сцен. Можна відмовитись. Але мені хочеться, щоб ти почула це від них. Щоб вони… — він затнувся. — Хоча б спробували.
— Я прийду, — сказала я. — Але на моїх умовах.
— Я знаю, — він кивнув. — Один стіл.
— Один стіл, — повторила я. — І ти говориш перший. Не я.
— Гаразд.
— Якщо хтось скаже «так у нас заведено», ми встаємо й ідемо. Без пояснень.
Він зціпив пальці, як тоді, коли дуже хвилюється:
— Згоден.
Ми мовчали хвилину. Офіціант поставив дві чашки. Я взяла свою в долоні, ніби грію не кераміку, а голос, яким мені доведеться говорити.
— Марку, — сказала я повільно, — чому ти не встав тоді? Першого вечора. Другого ранку. У будь-який день.
Він не відвів очей:
— Бо все життя вчився не вставати. Бо коли тато каже «сядеш там», ти сідаєш. Бо якщо мама зітхає, ти стишуєшся. Бо мені здавалося, що любов — це терпіти. Я помилився. Я вчився не тебе, а їх.
— А тепер?
— Тепер… — він потер чоло. — Я вчуся тебе. Вчуся нас.
Я кивнула. У дверях дзенькнув дзвіночок, хтось увійшов із вулиці з пакетами, запахло свіжим хлібом. Цей звук був простим, як відповідь, що прийшла в мене сама собою:
— Добре. Одна вечеря. Один шанс сказати дорослими голосами.
Вечір настав швидко. У під’їзді, де мешкали Роман зі Світланою, пахло старою фарбою й яблуками — хтось сушив їх на газетах. Марко затримався на секунду, перш ніж натиснути дзвінок. Я відчувала, як у ньому б’ється не стільки серце, скільки звичка — стара, як під’їзна плитка.
Двері відчинилися. Світлана стояла чітко посеред дверного прорізу, так, що зайти можна було лише боком.
— Заходьте, — сказала вона без усмішки.
Я переступила поріг і відразу побачила стіл. Один. Довгий, застелений світлою скатертиною. Чотири прибори поруч. Ніде не видно було маленького столика збоку. Я відчула, як у грудях трішечки розв’язало.
— Проходьте, — Роман вийшов із кухні з тарілкою салату. — Сідайте.
Ми сіли навпроти: я — поруч із Марком, Роман зі Світланою — один біля одного. За хвилю Світлана поправила виделки, ніби рівняла лінію фронту.
— Ми хотіли… — почала вона і змовкла.
— Ми хотіли пояснити, — підхопив Роман. — Це не проти тебе особисто. Просто у нас так…
Марко стис мою руку під столом і піднявся.
— Стоп, — сказав він. — Ми не будемо сьогодні говорити фрази, від яких у людей холонуть руки. «Так у нас заведено» — це не пояснення. Це відмовка. Я запросив Аню не для того, щоб ви звітували, а для того, щоб ви її почули. І мене — теж.
Світлана спалахнула роздратованим рум’янцем:
— Ми завжди так робили. Завжди!
— Я зрозумів, — тихо відповів Марко. — Але в нас тепер інакше. В нас — разом.
Він сів. Роман важко видихнув і налив собі води. Мені хотілося дихати повільно, щоб слова не бігли поперед мене.
— Можна я? — сказала я.
— Кажи, — кинув Роман, не дивлячись у мій бік.
— Я не прошу, щоб ви мене полюбили, — сказала я, тримаючи вилку так, ніби тримаю мікрофон без сцени. — Я прошу, щоб ви мене не принижували. Не виводили за межі столу, не лишали без слова. Я не чужа жінка з вулиці. Я — дружина вашого сина. Якщо у вас є до мене питання — ставте їх вголос. Якщо у вас інші уявлення про «як треба» — залиште їх для себе або обговорімо по-людськи. Але отого «вона окремо» більше не буде.
— Гаразд, — різко сказала Світлана. — Вибач. Якщо це тебе образило.
— Це мене принизило, — я поправила її спокійно. — Вибачення без «якщо».
Вона стиснула губи. Роман уперся поглядом у пляму на скатертині, якої, здається, не було.
— Вибач, — сказав нарешті він. — Мене так учили. Я не вмію інакше.
— Вмієш, — Марко глянув на батька. — Учишся. Як я.
Світлана поворушила виделкою, ніби шукала правильну відповідь у салаті:
— І все ж — це наш дім. Наші правила.
— І наші кордони, — відповів Марко. — У нашому домі — інші правила. Якщо ми приходимо до вас, ми не залишаємо гідність у коридорі. Якщо ви приходите до нас — ви заходите, як до людей, а не як до підлеглих.
— А якщо нам не подобається? — Роман підняв брову.
— Тоді ви не приходите, — сказала я. — І ми не приходимо. Ми не сваримося. Ми просто не завдаємо одне одному шкоди.
Настала тиша. З вулиці долинав сміх дітей — хтось ганяв м’яча. Тиша розтягнулася, і я раптом зрозуміла: комусь у ній незручно. Не мені.
— Добре, — сказала Світлана. — Я була неправа. Вибач. Так краще?
— Так, — кивнула я.
Роман гмикнув:
— То їсти будемо чи будемо далі мірятися словами?
— Їстимемо, — відповів Марко. — Разом.
Перші хвилини були механічними: ми передавали тарілки, наливали узвар, питали «тобі ще?». Потім рухи стали людянішими. Роман раптом згадав якийсь смішний випадок із дитинства Марка — там теж ішлося про стілець, що не витримав. Я усміхнулася, і Світлана теж. Ми говорили про дрібниці. Про погоду, про ремонт їхньої кухні. Вони не стали іншими за один вечір. Але щось невидиме пересунулось — як стілець, який нарешті поставили туди, де йому місце.
Наприкінці вечері Світлана підвелася, принесла чорний блокнот і поклала на стіл:
— Ось тут меню того «вашого» ресторану на морі, — усміхнулася винувато. — Я думала сфотографувати, бо люблю збирати. Вже не знаю, навіщо.
— Щоб наступного разу сіли разом, — сказав Марко.
— Наступного разу… — Роман закотив очі. — Подивимось.
— Не наступного, — я поправила. — Коли будемо готові. Усі четверо.
Дорогою додому ми мовчали. Марко вів машину обережно, ніби боявся зачепити словами бордюри. Я дивилася у вікно на тремке світло вітрин і відчувала не емоційний феєрверк, а щось корисне й просте — втому після чесної роботи.
— Дякую, — сказав він нарешті. — Що прийшла. Що говорила. Що лишила мені шанс.
— Це не шанс, — відповіла я. — Це відповідальність. Вона в тебе, не в мені.
— Я знаю, — він на мить відпустив кермо однією рукою, щоб торкнутися моєї долоні. — І ще… Я поговорив із психотерапевтом. Запишуся. Може, нам разом?
— Спершу ти, — сказала я. — Потім подивимося.
— Гаразд.
Ми під’їхали до будинку. У дворі кошлатий кіт обнюхував лавку, ніби вирішував, чи варта вона довіри. Я усміхнулася сама до себе. Кіт подивився на мене, позіхнув і вклався клубком — довіра виглядає приблизно так.
— Зайдемо до тебе чи до мене? — спитав Марко.
— До мене, — відповіла я. — Але не назавжди. Просто чай.
— Просто чай, — повторив він.
На моїй кухні було чисто й тихо. Я поставила чайник, дістала печиво, яке купила зранку. Ми пили чай, ніби вчилися знову говорити однією мовою — простою, без перекладача на кшталт «так у них заведено».
— Я довго боявся, — сказав Марко, коли чайник вже свистів вдруге. — Боявся, що як скажу татові «ні», то перестану бути «його сином».
— А ким ти став сьогодні? — спитала я.
Він подумав і усміхнувся сумно:
— Твоїм чоловіком. Себе трохи намацав.
— Цього вистачить на початок, — сказала я.
Наступні тижні ми будували тихо. Не було великих жестів — лише повсякденні кроки. Марко почав телефонувати батькам рідше, але впевненіше. Якщо хтось заводив стару пісню, він зупиняв. Не кричав — зупиняв. Я навчилася казати «ні» коротко і не виправдовуватись довго. Ми домовилися: якщо в компанії хтось робить мені боляче, ми не «терпимо до кінця вечора» — ми йдемо. Разом. Без сцени. Просто йдемо.
Одного разу Світлана подзвонила сама:
— Я думала над тим столом, — сказала вона. — Вибач, що так вийшло тоді. Це було жорстоко. Мабуть, я ревнувала. Я дурна?
— Ви — людина, — відповіла я. — Люди ревнують. Але люди також обирають, що з цим робити.
— То, може, прийдете у неділю? — вона відкашлялася. — Я спечу штрудель. І — один стіл. Обіцяю.
— Прийдемо, — сказала я. — Дякую.
Ми прийшли. І було дивно й просто: один стіл, одна розмова, навіть жарти про те, що «в нас тепер нові порядки». Я ловила себе на тому, що не чекаю удару з-під тиші. Я їла штрудель і думала: смак у нього — як у повільної перемоги, без маршу, але з крихтами на тарілці.
А потім стався день, коли старий сценарій повернувся — не в родині, у друзів. Ми пішли з Марком на день народження до його давнього приятеля. У кафе було людно, шумно, столи зсунули докупи. Коли ми прийшли, хтось уже поставив зайвий стілець збоку.
— Аню, сядеш тут, — махнула рукою знайома Марка. — Хлопці окремо поговорять.
Я поглянула на стілець — низький, невлаштований, як компроміс. Подихнула і вже відкрила рот, але Марко випередив:
— Ні, — сказав спокійно. — Ми сидимо разом. Або ми не сидимо.
— Ой, почалося, — зітхнув хтось.
— Не почалося, — Марко зсунув стілець до нашого краю. — Закінчилося.
Ми сіли поруч. Хтось пирхнув, хтось зробив вигляд, що нічого не було. Розмова потекла далі. Я відчула, як тиск зняло — ніби туга резинка на зап’ястку нарешті луснула.
— Дякую, — прошепотіла я.
— Це не «дякую», — відповів він. — Це «так у нас буде».
Я усміхнулася. І вперше за довгий час мені не хотілося рахувати, як часто я усміхаюся.
Кінець осені підкрався листям, що липло до черевиків. Одного прохолодного вечора ми поверталися з кіно. Марко ніс у руці пакет із хлібом, я — квитки, які чомусь не хотіла викидати. Вулиця була майже порожня.
— Я подумав, — сказав він. — Може, нам час переїхати. До більшого простору. Не далеко — просто… свій стіл, своя тиша.
— У нас і так свій стіл, — усміхнулася я.
— Я про інше, — він зупинився. — Про сім’ю. Про… — він розгублено засміявся. — Я не вмію красиво говорити. Просто скажу: я хочу з тобою. Без запасних виходів. Без «так у когось заведено». Я хочу, щоб наші діти (якщо будуть) не вчилися сидіти окремо. Я хочу… — він заплутався в словах і нарешті видихнув: — Я хочу бути з тобою.
— Добре, — сказала я. — Будемо.
— А якщо я знову десь… — він не договорив.
— Ти скажеш, — відповіла я. — І я скажу. І ми будемо там, де чесно.
Він кивнув. У цей момент я знала: ідеальних нас не буде. Буде нас таких, які сидять за одним столом і не брешуть собі про «порядки».
Фінал не прийшов салютом. Він прийшов тарілками. Ми запросили Романа зі Світланою в гості на недільний обід. Я накрила стіл: борщ у глибоких тарілках, пампушки з часником, салат із буряка, що блищав, як лак. Марко витер стільці, поставив склянки. Двері подзвонили. На порозі стояли вони — з пирогом у коробці й покусаною сумнівами усмішкою.
— Проходьте, — сказала я.
Вони зайшли. Роман обійшов кухню оцінювальним поглядом, Світлана поставила коробку на стіл.
— Красиво у вас, — сказала вона. — По-людськи.
— Сідайте, — Марко показав на стільці. — Разом.
Ми сіли. Один стіл. Одна розмова. Ми говорили про роботу, про каштани, що падають на капоти, про ремонт у під’їзді. В якийсь момент Роман підняв очі:
— Мені важко, — сказав він різко, неначе відкусив щось тверде. — Я все життя думав, що так правильно. Тепер бачу, що це було… — він підбира́в слово, як цвях пінцетом, — зручно. Не правильно. Вибач.
— Дякую, — відповіла я. — Це важливо.
Світлана поправила серветку:
— Я вчуся. Не смійся, але я дивлюся ролики психологів. Кажуть, треба визнати, що дитина — це не «власність». — Вона зиркнула на Марка. — Довго до мене доходить. Але доходить.
— У кожного свій темп, — сказав Марко.
Ми їли. Борщ охолов. Розмова — ні. І вже в кінці, коли лишилися крихти пампушок і сольничка, що змістилася на середину, я сказала:
— Я не забула той окремий столик, — тихо. — Я пам’ятаю, як це було. Але сьогодні я вперше відчуваю, що можу згадувати й не колотися. Дякую вам за це.
— І нам дякую, — додав Марко. — Бо ми сіли. Поруч.
Роман усміхнувся — на мить по-справжньому, без ролі:
— Ну, будете ще цього вашого буряка?
— Будемо, — сказала я й посунула миску ближче. Його рука випадково торкнулася моєї. Він не відсмикнув.
Пізніше ми з Марком пішли на прогулянку. Місто було неспішне, як люди після ситного обіду. Ми йшли, не кваплячись, і я відчувала: фінал — це не крапка. Це веранда, де ти нарешті сідаєш поруч із тими, хто не робить тобі боляче. І якщо хтось спробує змінити твоє місце — ти вже знаєш, що зробиш.
— Пам’ятаєш той перший вечір? — спитав Марко.
— Пам’ятаю, — відповіла я. — І пам’ятаю той автобус. І записку. І як з ранку було тихо.
— Мені соромно за той вечір, — сказав він.
— А мені — ні за що, — відповіла я. — Бо інакше ми б не сиділи тут.
— Тут — це де? — посміхнувся він.
— Там, де мій стіл, — сказала я. — Де наш.
Він узяв мене під руку. Ми сіли на лавку. Поруч гойдалася тонка горобина, червоні намистини ягід торкалися одне одного, як тарілки на столі — без зайвого простору між ними. Я усміхнулася і, дивлячись на ці ягоди, подумала: я більше не гість у чужому домі. Я — господиня у своєму. І той, хто поруч, — не тінь чужих звичок, а людина, що вчиться бути.
Коли ми підвелися, я озирнулася — чиста звичка, перевірити, чи нічого не забули. Нічого важливого не лишалося позаду. Усе важливе ми несли з собою: два голоси, що говорять правду; дві руки, які знають, де їхнє місце; один стіл, за яким ніхто більше не сидить окремо.
