— Генрі… — голос Наталії зірвався, і вона притисла долоню до живота, — що це означає?
— Я не знаю, — відповів він, і в цьому «не знаю» було більше болю, ніж у будь-яких довгих виправданнях. — Клянусь, Наталю, я ніколи…
Вона кивнула, але очі її потемніли — не від недовіри, а від страху. Вони не сварилися. Вони боялися. Її телефон завібрував, ім’я «Мама» зблиснуло на екрані. За кілька хвилин біля узбіччя загальмувала стара «Шкода», і Наталія, не дивлячись йому в очі, сіла в салон. Дверцята клацнули, машина зникла за рогом. Дощ знову накрапав — дрібно, наче хтось сипав склом.
Генрі довго просто стояв, дивлячись на напис. Потім пішов по відро, теплу воду, губку, спирт. Кожен рух був механічним, аж поки за спиною не скрипнув гравій.
— Можеш не дякувати, — промовив знайомий, надто вже знайомий голос. — Я зробила те, що мала зробити.
Він обернувся. На краю стоянки, підібгавши руки й тримаючи підборіддя високо, стояла Олена Іванівна — мама Наталії. На її обличчі застигла строгість, під якою жевріла тривога.
— Ви? — хрипко спитав Генрі.
— А хто ж іще викриє брехуна, як не родина? — холодно відповіла вона. — Я попереджала: не смій робити моїй дитині боляче.
— Я нічого… — він проковтнув повітря. — Я не зраджував.
— Звісно. Усі так кажуть, — вона махнула рукою, наче відганяючи муху. — Збирай речі. Наталя поживе в мене. Їй не можна нервуватися.
— Де вона? — Генрі ступив ближче. — Я хочу з нею поговорити. Вона має знати правду.
— Вона знає достатньо, — відрубала Олена Іванівна й кинула погляд на облізлий напис. — І, повір, це ще найделікатніший спосіб донести думку.
Він стояв із губкою в руці, з розмазано-сивою плямою на дверцятах, і не впізнавав власного життя. У голові билися два ритми: безжалісний шепіт «Сподіваюся, вона того варта» і теплий, рівний стукіт — серце їхньої дитини. З цих двох він обрав другий.
— Добре, — нарешті сказав він тихо. — Давайте без крику. Сідайте в машину. Поїдемо до вас. Я хочу говорити з Наталею. Перед вами. З доказами.
— З якими ще «доказами»? — зневажливо скривилась вона.
— З усіма, які в мене є.
У квартирі Олени Іванівни пахло звареною гречкою й валеріаною. Наталія сиділа на краєчку дивана, загортаючи плечі в картату хустину. Обличчя її було втомлене, але в очах — не гнів, а розгубленість.
— Сонечко, — почав Генрі, сідаючи навпроти, — я нічого не робив. Те фото в телефоні, той номер у месенджері — це робота шахраїв. Я покажу.
— Яке фото? — Наталія глянула на нього злякано.
— Ага! — переможно підхопила Олена Іванівна. — Значить, знаєш, що саме!
— Знаю, що мені хтось надсилав відверте сміття з невідомих акаунтів, — твердо сказав він. — Зайшов через комп’ютер, відстежив заголовки листів, зібрав IP. Усе йде через один і той самий дешевий VPN. Те ж саме — у повідомленнях у соцмережі: підставні профілі, нуль друзів, одна-дві фотки, створені тиждень тому.
— Це може виглядати як виправдання, — прошепотіла Наталія.
— Може, — кивнув він. — Але я піду далі. Камери двору. На стоянці є дві. Я вже попросив охоронця зберегти запис. На моєму авто писали після обіду, між третьою і четвертою. Я тоді був з тобою. Є реєстрація в поліклініці, час огляду, печатки.
Олена Іванівна гмикнула, але в її погляді закралася тріщина.
— І навіщо тоді ці… картинки? — вона наголосила на слові, наче воно могло обпекти язик.
— Бо хтось спеціально нас штовхає одне від одного, — відповів Генрі. — І цей хтось — поруч. Ви це й самі сказали. «Я зробила те, що мала». Чому?
Кімната завмерла. Відчайдушний цокіт годинника на стіні набухав, як крапля перед падінням.
— Бо я берегу свою доньку, — повільно вимовила Олена Іванівна. — Учора мені подзвонили. Сказали, що бачили тебе з «нею» біля кав’ярні за рогом. Сміялися, трималися за руки. Я приїхала — машини не було. Сьогодні — оці повідомлення, які я перехопила в телефоні Наталі. І напис на машині — щоб ти зрозумів, що жартів нема.
— Хто вам дзвонив? — запитав Генрі.
— Жінка. Голос незнайомий. Сказала, що «подруга подруги».
— І ви вирішили написати фарбою по машині? — він не витримав і гірко всміхнувся. — Добре. Давайте зробимо так. Завтра зранку — до охорони по записи. Потім — у кав’ярню. Там теж є камери. Перевіримо. А сьогодні… — він подивився на Наталію. — Я залишу речі в коридорі й поїду до готелю. Не хочу, щоб ти нервувала, кохана. Але, прошу, повір: я поруч. Я нікуди не дінусь.
— Залишайся, — тихо сказала вона, не зводячи очей з хустини. — У сусідній кімнаті. Я не зможу заснути, якщо знатиму, що ти один у готелі.
Олена Іванівна зітхнула, але не заперечила.
Ранок засірів швидко. На посту охорони чергував вусань у светрі, який відразу ожив, почувши про «вандалізм на стоянці». Генрі тримався рівно, говорив спокійно. Записи з камер показали жінку в темній куртці з капюшоном. Вона підійшла до авто, озирнулася, витягла балончик і швидко вивела рядок. Обличчя закрив шарф, але рухи рук — тонкі, нервові, поспішні.
— У вас високий зріст, — прошепотіла Наталія, коли вони стояли біля монітора. — А вона… нижча.
— І руки в неї трясуться, — додав вусань. — Наче нервує. Може, впізнаєте по ході?
— Потрібен оригінал запису, — сказав Генрі. — Я віддам фахівцеві, щоб очистили кадр.
Потім була кав’ярня. Бариста, витираючи молочник, відразу кивнув: так, камери є. На записах — він, Генрі, з доставки забирає замовлені пиріжки й теплий шоколад. Сам. Жодних обіймів, жодних рук, що переплітаються. Лише він, похапцем, з пакетом, і поспіх до поліклініки.
— Можемо зберегти відео на флешку, — запропонувала дівчина-бариста. — У нас таке часто просять.
Олена Іванівна мовчала всю дорогу назад. Удома вона сіла на кухні, склавши руки на столі.
— Я могла помилитися, — сказала безбарвно. — Але чому тоді дзвінки? Чому фото?
— Тому що це чиясь гра, — відповів Генрі. — Комусь вигідно зламати нас. І я маю припущення, чому.
— Чому? — підвелись очі Наталії.
— Через роботу, — зітхнув він. — Останні тижні я займаюся тендером. Є конкуренти. Після того, як ми вийшли в лідери, мені почали приходити дивні листи, були спроби зламати пошту. Я мовчав, думав, що це звичайна метушня. Але, здається, вони пішли нижче пояса.
— І ти не сказав мені? — тихо запитала Наталія.
— Хотів уберегти, — відповів він. — Дурний рефлекс.
Олена Іванівна підвелася, пройшлася по кухні, постукала пальцями по підвіконню.
— Я не прошу вибачення, — сказала вона нарешті, — але… якщо це так, я допоможу. Я не хочу, щоб мою дитину ламали. Ні ти, ні чужі.
— Дякую, — кивнув Генрі. — Почнемо з телефона. Той невідомий номер, з якого дзвонили. Ви його зберегли?
— Так, — вона простягнула трубку.
Генрі переписав цифри, пробив бази. Номер був оформлений на підставну особу, але оператор підтвердив — сім-карта активована в магазині неподалік їхнього дому. Магазин мав камеру. Коло звужувалося.
— Підемо й туди, — сказав він. — Сьогодні після обіду.
— Я з вами, — сказала Наталія.
— Ні, — одразу втрутилася мати. — Тобі не можна хвилюватися.
— Я вирішу сама, — спокійно відповіла Наталія й торкнулася живота. — Ми з малюком хочемо знати правду.
Магазин мобільного зв’язку зустрів їх яскравими стендами та неймовірною кількістю чохлів. Продавець визнав, що того дня активували кілька сім-карт, і пообіцяв показати запис. На екрані з’явилася та сама figura: темна куртка, шарф, поспішні рухи. Обличчя — знову заховане. Але коли жінка дістала гаманець, на мить сповз рукав — тонкий браслет зі срібним соняхом блиснув у світлі.
Наталія видихнула.
— Я знаю цей браслет, — сказала вона. — Його подарували минулої зими… моїй двоюрідній сестрі, Марині.
— Марині? — перепитав Генрі. — Тій, що веде блог і працює у відділі кадрів в «Орбіті»?
— Вона, — підтвердила Наталія, губи її побіліли. — Але чому?
Олена Іванівна зжала руки в замок.
— Ми ж родина… — прошепотіла вона.
— Родина — це не завжди синонім безпеки, — сухо сказав Генрі. — Потрібно говорити з нею.
Марина прийшла неохоче, але прийшла. У вітальні було тихо, лише чайник на кухні посвистував. Вона сіла на край стільця, очі ковзали підлогою.
— Навіщо, Маринко? — першою заговорила Наталія. — Якщо щось не так — треба було прийти й сказати. Чому все це?
Марина стисла губи.
— Бо ти завжди мала все, — врешті викинула вона. — Любов, увагу, дім, теплі фото. А я — вічна запасна. А коли я захотіла перейти в відділ, де працює твій чоловік, мені відмовили. Сказали: «Конфлікт інтересів». А потім я побачила, як він сидів у кав’ярні з жінкою. Сміявся. Я сфоткала. Хотіла, щоб ти прозріла. І так, — вона кинула погляд на Олену Іванівну, — я подзвонила вам. Бо знала: ви відреагуєте.
— З жінкою? — перепитав Генрі. — Я був там сам. Є відео.
— Ти був не один іншим разом, — вперто сказала Марина. — На тому тижні. Пізно ввечері.
— Я тоді зустрічався з підрядником, — відповів він. — Чек на оплату, листування, пропуск у бізнес-центр — усе є. І навіть якщо я сміявся з кимось за столом — це не виправдовує того, що ти зробила.
— Я хотіла, щоб вона пішла від тебе, — сказала Марина вже тремтячим голосом. — Щоб ти відчув порожнечу. Щоб… — Вона запнулася, відвела очі. — І мені заплатили. Мені запропонували гроші за «інформацію». Багато. Сказали, що це допоможе «розкриттю правди». Вони дали балончик, номер, інструкції.
— Хто «вони»? — спитав Генрі.
— Я не знаю ім’я, — різко відповіла Марина, підводячись. — Чоловік у сірому пальті. Записував на диктофон. Сказав, що хочуть зняти сюжет про «подвійну мораль». Я повірила.
— Чому не прийшла до мене? — в очах Наталії блиснули сльози. — Чому не сказала, якщо бачила щось підозріле?
— Бо боялася, що ти знову мене не почуєш, — прошепотіла Марина. — Як завжди.
Мовчання впало важким пледом. Олена Іванівна сіла, тримаючися за підлокітник, і вперше за весь час виглядала втомленою.
— Отже, — тихо підбив підсумок Генрі, — у нас є відео з камер, номер, магазин, браслет і твоє зізнання. Але за цим стоїть хтось інший. Марина, ти підеш з нами в поліцію й даси пояснення?
Вона кивнула, але додала:
— Вони знають, де я живу.
— Тоді тим більше, — сказав він. — Разом — безпечніше.
У відділку пахло паперами й кавою з автомата. Черговий уважно вислухав, переглянув флешки, прийняв заяви. Коли вони вийшли надвір, сутеніло. Ліхтарі розмазували світло по мокрій плитці, десь глухо гримів трамвай.
— Я втомилася, — зізналася Наталія, притулившись до Генрі. — Але, здається, я знову дихаю.
— І я, — він поклав руку їй на плече. — Пробач, що не сказав про роботу раніше.
— Я теж пробачаю, — раптом сказала Олена Іванівна, стаючи поруч. — Мені — за фарбу. Я була певна, що рятую. Виявилося, що ранила.
— Ми всі помилилися, — відповіла Наталія. — Тепер треба це виправити.
Вони вже збиралися їхати, коли телефон Генрі завібрував. Невідомий номер. Повідомлення: «Сподіваюся, вона того варта. Частина друга». До повідомлення було прикріплено коротке відео: темний під’їзд, сходи, чиясь тінь на стіні. І голос — спотворений, металевий:
— Ви любите докази, пане Генрі? Тоді приходьте по них самі. Адреса — знаєте. Третій поверх, кінець коридору. Не запізнюйтесь.
Екран згас. Ніч навколо стала густішою.
— Це пастка, — прошепотіла Олена Іванівна.
— Або шанс, — сказав він, дивлячись на Наталію. — Ми не підемо туди без поліції. Але хтось дуже хоче, щоб ми зробили крок. І я зроблю — правильний.
— Ми зробимо, — виправила його Наталія й стисла його долоню. — Разом.
Вони сіли в машину. Дощ знову почався — тихий, рівний. Двір розчинився в мокрому світлі, і над усім цим, майже нечутно, десь усередині, повторився найважливіший звук — ритм маленького серця. Він тримав їх у русі.
Попереду на них чекали адреса з повідомлення, поліцейський протокол, дзвінки юристові, імена, які ще треба буде почути, і люди, яким доведеться подивитися в очі. А поки — вони просто їхали, вмикаючи поворотник перед черговим світлофором, і кожне їхнє «ми» було відповіддю на чиюсь отруйну надію, що «вона того варта».
Світлофор мигнув зеленим. Машина рушила. Історія ще не закінчилася.
Надвечір’я щільнішало, мов тепла шерсть шапки, і вулиці набиралися вогкого жовтня. Відділок полишив по собі запах паперу, кави з автомата й спокійне «розберемося». Генрі з Наталією стояли біля машини під розмоклим кленом. Повідомлення ще тліло в пам’яті телефону: «Третій поверх, кінець коридору. Не запізнюйтесь». Вони не мали права грати за чужими правилами — тож вирішили написати свої.
— Ми не підемо туди самі, — твердо сказав Генрі, заводячи двигун. — Спершу — знову до капітана.
Капітан Роман Дяченко, сухорлявий чоловік із уважними очима, вислухав їх коротко й без зайвих «ох». Подзвонив оперуповноваженому з кібервідділу — Андрієві, у якого замість привітання була звичка відразу просити флешку. За двадцять хвилин у невеликій кімнаті з мапою району на стіні народився план: група приїде раніше, огляне будівлю, займе сходи, а Генрі з Наталією під’їдуть пізніше й дочекаються сигналу.
— Усе просто, — підсумував Дяченко. — Ніхто героєм не грає. Якщо «він» прийде — візьмемо. Якщо ні — візьмемо те, що залишив.
— А якщо це пастка? — спитала Наталія, тримаючись за край стільця.
— Пастки теж знімаються на відео, — спокійно відповів Андрій. — У нас є очі на кожному куті, не хвилюйтеся.
Вони не згадували, що хвилюватися — це тепер нормальний стан. Просто зробили крок туди, куди вела логіка.
Будинок на відео виявився колишнім гуртожитком, переробленим на офісні комірчини. Вхід пах порожніми коридорами й старою фарбою. На третьому поверсі — лампочка-«груша», що підморгувала, і двері з облізлою табличкою «Оренда». Коридор справді закінчувався глухою стіною, але праворуч був вузенький тамбур — і саме туди «адресували» їх у повідомленні.
— «Кінець коридору», — пробурмотів Дяченко, перевіряючи рацію. — Люблять пафос.
Вони тихо зайняли сходи й сусідні двері, камери включилися. Генрі з Наталією зачекали у дворі під навісом, де вода з даху падала рівним рядном, наче намисто. Коли рація прошипіла «можна», вони пішли.
— Я поруч, — прошепотів він, стискаючи їй пальці.
— Знаю, — відповіла вона. — І я поруч.
Двері тамбура були прочинені. У кутку мигала червона крапка — міні-камеру прикривав пластиковий листок з оголошенням про оренду. На підлозі — чорний смартфон із розбитим екраном, навпроти — старий штатив, на якому тримався маленький проектор. Він засвітився сам, коли вони ступили через поріг, і на стіну ліг тремтячий прямокутник світла. Голос — той самий металевий, перекручений — заговорив:
— Ви любите докази, пане Генрі? Тоді подивіться на них. Тут — ваші листи, ваші зустрічі, ваші… гріхи.
На стіні мигнули скріншоти електронної пошти, фрагменти чатів, вирізані з контексту: «зустрічаємось, як домовлялись», «тримай це між нами», «пізно ввечері теж можу». Зображення плавно змінилися — фото з кав’ярні, де він сміється з кимось за столиком. Кадр був розмитий, силует навпроти — спиною. Виглядало так, ніби все сходиться. Саме на це розраховували.
— Ох, як же тонко, — майже спокійно сказав Генрі. — …Особливо якщо вирізати дату та час, а людину напроти сховати.
— Ми бачимо те саме, — прошипів у вусі голос Андрія. — Проектор лупить із флешки, нічого не транслюють зовні. Телефон — приманка. Ліворуч на трубі — ще одна камера. Не чіпайте нічого.
Двері за їхніми спинами тихо зачинилися. Серце Наталії смикнулося — але за хвилю в замку клацнуло: то Дяченко перевірив язичок.
— Тут нема живої людини, — констатував він уже вголос, виходячи зі своєї «позиції». — Одні іграшки. Забираємо залізо, не змикаємо очей.
— А він прийде? — запитала Наталія. — Чи це просто… полохання?
— Він уже прийшов, — відповів Андрій, що піднявся сходами, показуючи на крихітну чорну точку над входом. — І ми його вже бачимо.
На вулиці у дворі зупинився сірий «універсал». Чоловік у сірому пальті вийшов, нервово озирнувся, підняв комір і впевнено рушив до під’їзду. На його щиколотці заплямована брудом пов’язка — ніби поспіхом переховував садно. Двері відчинилися, ноги легким кроком пройшли перший поверх, потім другий. На третьому він на мить зупинився, перевірив телефон. І саме тоді з обох боків із тіні вийшли двоє у цивільному.
— Поліція. Руки, де ми їх бачимо.
Чоловік спробував ухильнутися, але послизнувся на краплинах дощу. Пальто ледь не поїхало з плечей, телефон бахнувся об підлогу. Все зайняло менше хвилини. Коли двері тамбура відчинилися, він стояв, присунутий до стіни, блідий, мов крейда.
— Привіт, — спокійно сказав Генрі. — Може, тепер познайомимось без театру?
Чоловік шморгнув носом. Ні сказати, ні зібратися.
— Документи, — коротко кинув Дяченко.
Паспорт: Павло Сивий. У кишені — чорна флешка, пачка візитівок «Vektor PR. Кризові комунікації. Павло С.», блокнот із датами й двома-трьома прізвищами, серед яких — прізвище Генрі, його начальника й назва конкурента по тендеру — «СтройІнвест Центр».
— Ну що, пане Павле, — кивнув Андрій, — поговоримо про «кризові комунікації»?
Розмова у відділку була не блискавичною, але все ж таки переламною. Павло спершу «нічого не знав», «просто виконував замовлення», «нічого не ламає, лиш інформацію збирає». Коли на стіл поклали блокнот, флешку, скріни його листування з анонімними аккаунтами й фото баночки з балончиком фарби, знайденої в його машині, він осів у стільці.
— Мені сказали, що це піар, — нарешті видихнув він. — Агресивний, але в межах ринку. Ампліфікація конфлікту, вони казали. «Він трісне — пропаде з фокусу — ми виграємо час». Хто «вони»? Від мене — верхів не видно. Я працював через агентство. Контракт — із «Vektor PR». Ми підрядники. Нас найняли люди «СтройІнвест Центру» — не прямі, через «ФОП». Я отримував технічні завдання: створити «сітку», розігнати «сигнали» про подвійне життя. Задіяти близьких, якщо можна. Все.
— Де взяли контакт нашої родини? — спитала Наталія рівно.
— У вас рідня публічна, — знизав плечима Павло. — Одна людина веде блог, інша — активна в соцмережах. Усе з відкритих джерел.
— І ви їм подзвонили, — сухо підсумував Генрі. — Зманіпулювали, заплатили, дали балончик.
Павло стиснув губи.
— Гроші давали не ми, — сказав він. — Готівку передавав «кур’єр». Я лише координував. Я не чіплявся до вагітних і не хотів… — він махнув долонею. — Якби знав, що ви підете в поліцію…
— То зробили б те саме, тільки тонше, — відрізав Дяченко. — Не драматизуйте. Пишіть пояснення.
Павло писав довго, рука в нього трусилася. Андрій тим часом уже розгорнув ноутбук і склав схему: IP-адреси, віртуальні номери, підставні «ФОП», маршрут грошей. Ланцюжок тягнувся через дві області й упирався в кабінет заступника директора «СтройІнвест Центру» — Петра Нечая, прізвище якого в блокноті було обведене жирною лінією.
— Оце вже схоже на шахрайство з елементами втручання в приватне життя, — сказав Андрій, ховаючи флешку у конверт. — І, можливо, тиск на учасника публічного конкурсу. Це не лише мораль.
— Тобто… — почала Наталія.
— Тобто у вас є шанс не просто відбитися, — закінчив Дяченко, — а й цю лавочку прикрити.
Далі все відбувалося швидко й водночас виснажливо. Поліція провела кілька обшуків: у офісі «Vektor PR» вилучили скрипти для «накрутки», шаблони для «вкидів», список «цілей», серед яких стояло й прізвище Генрі з коментарем: «Працюємо через родину, статус дружини — вагітна». У «СтройІнвест Центрі» відмовлялися від зв’язків — «конкурентна боротьба — так, отруйні методи — ні, ми тут ні до чого». Але електронні листи, договори з «ФОП», банківські перекази «на консультаційні послуги» свідчили інакше.
Марина погодилася бути свідком. Вона прийшла в відділок без того яскравого макіяжу, який носила у роликах, і тихо розповіла, як до неї звернулися «для співпраці», як дали завдання «допомогти розкрити очі сестрі», як переконували, що «правда дорожча за родину». Її голос тремтів, але не ламався.
— Я була дурною, — сказала вона, не дивлячись на Наталію. — І жадібною. Мені здавалося, що рятую її від… не знаю чого. Насправді рятувала тільки свою образу.
— Ти прийшла й сказала правду, — відповіла Наталія. — Це вже не дурість.
Олена Іванівна мовчала, але по тому, як вона поклала руку Марині на плече, стало зрозуміло, що в її серці щось звільнилося.
Тим часом тендерна історія теж рухалася. Конкурсна комісія зібралася, щоб розглянути «сигнали» — тиждень тому до них прийшла «анонімка» з «фактами аморальної поведінки керівника проєкту» й «ризиком репутаційних втрат». Та тепер, отримавши лист із відділку з інформацією про провокацію та кримінальне провадження, комісія прибрала «сигнали» зі столу.
— Ми оцінюємо не чиєсь особисте життя, — сказав на засіданні голова комісії, — а спроможність і доброчесність у межах закону. І якщо хтось працює через бруд — це теж оцінка.
Генрі сидів унизу залу, не намагаючись перехоплювати погляди. Він не був «жертвою скандалу» — він був людиною, яка чіплялася за порядок у світі, де хтось вирішив розкидати шматки скла. Коли після перерви озвучили, що їхню компанію допускають до фінального етапу без «репутаційних» зауважень, він видихнув і вперше за три доби по-справжньому відчув, як тіло стає легшим.
— Ми ще не виграли, — нагадав він собі. — Але ми вже не програли чужою підлістю.
Далі — побут і довіра. Вони, як виявилося, теж потребують плану. Наталія з Генрі щоранку пили чай із м’ятою на кухні у Олени Іванівни, чайник завжди свистів тричі, перш ніж вимкнутися. Вони домовились: жодних «не хотів тебе турбувати». Всі листи з роботи, що могли стосуватися безпеки, — у спільній папці. Телефони — без паролів одне від одного (не тому, що треба вичитувати, а тому, що не треба ховатися). Увечері вони ходили в поліклініку на планові огляди й поверталися пішки, дворами, де пахло котами, листям і свіжим хлібом з міні-пекарні.
— Я думала, що життя — це коли просто живеш, — якось сказала Наталія, поправляючи шарф. — А тепер бачу: життя — це ще й коли бережеш те, що живе поруч.
— Я теж так думаю, — усміхнувся він. — І дякую тобі, що ти поруч.
Вони говорили з Маріною. Не завжди легко. Інколи — через сльози. Інколи — через мовчанку. Але говорили. Марина повернула «гонорар» — скільки змогла. Обіцяла піти до психолога. Відеоблог її став тихішим, чеснішим: замість яскравих «лайфхаків» — тепер там з’явилися слова про помилки та відповідальність. Хтось її засуджував. Інші підтримували. Та головне — вона вперше дивилася на Наталію не крізь призму заздрощів.
— Я не знаю, чи вибачиш ти мене коли-небудь, — сказала вона ввечері на кухні, коли чайник свистнув удруге. — Але, якщо чесно, я хочу бути тіткою, яка пече пиріжки й забирає племінника з гуртка. А не тією, яку згадують пошепки.
Наталія довго дивилася у вікно, де ліхтар малював жовту пляму на прозорих фіранках.
— Будь, — нарешті сказала вона. — Але будь не для картинки. Для нас.
Справу тим часом перекваліфікували, додали кілька статей, і новини з’явилися в стрічках. Не скандальні — скоріше ділові: «правоохоронці встановили організаторів кампанії з дискредитації», «схеми тиску через родинні зв’язки», «ринки послуг — потрібне очищення». Назви компаній звучали стримано, прізвища — обережно. Але всі, кому треба, зрозуміли.
Петра Нечая викликали на допит. Він прийшов із адвокатами, говорив обережно й ні про що, але флешки, фінансові звіти й переписки говорили гучніше. Частина медійників намагалася зробити з цього «велику історію», але не вийшло: факти — сухі, як протоколи, і ця сухість виявилася сильнішою за будь-які крики.
— Ми просто хотіли перемогти, — зронил він у якийсь момент. — Бізнес — це ж боротьба.
— Це не боротьба, — відповів йому Дяченко, — це бруд. А бруд — не метод, а стаття.
Останній етап тендера призначили на середину листопада. Осінь тим часом перевернула сторінку, вітер став різкішим, а в переходах з’явилися продавці рукавиць. Команда Генрі — втомлена, але зібрана — сиділа над презентацією до ночі: розрахунки, терміни, ризики. Він стояв біля дошки в переговорці, креслив маркером стрілки, підкреслював цифри.
— Нам треба не просто показати, що ми кращі, — сказав він, — а показати, що ми чесніші. Це тепер теж критерій.
— «Репутаційний модуль», — пожартувала колега Іра, розстеляючи слайди. — Додамо в кошторис.
— Безкоштовно, — усміхнувся він.
У день презентації він надягнув свій найпростішій костюм, той, що «для роботи, а не для фото». Наталія вранці зав’язала йому краватку й доторкнулася до щоки.
— Пам’ятай, — сказала вона, — що ми вже виграли найважливіше. Тепер просто роби своє.
В залі їх слухали уважно. Питали про гарантії, логістику, екологію. Генрі відповідав, не ковтаючи повітря, і кожне «так» чи «можемо» мало під собою конкретний рядок у таблицях. Коли вони вийшли на повітря, сніг раптом сипонув, легкий і невпевнений — перший цього сезону.
— На щастя, — сказала Іра.
— На тверезість, — поправив інженер Тарас. — Бо слизько.
Вони сміялися — вже вільніше.
Результати оголосили за тиждень. Комісія обрала їхню пропозицію. Без фанфар, без оркестру — просто лист у скриньці й підписана постанова. Генрі сидів на кухні, тримав телефон і дивився в стіл. Наталія поставила перед ним тарілку з сирниками.
— Ну? — спитала.
— Ми зайшли, — усміхнувся він. — Працюємо.
Вона обійняла його за шию й видихнула — довго, як після довгої дороги.
— Я знала, — сказала вона. — Просто… хотілося почути.
Далі — зима. Вона прийшла не різко, але впевнено. Вікна затягнуло візерунками, у дворі ОСББ знову посперечалося про пісок на сходах, а тролейбус іноді вихлюпував на зупинку пару, мов чайник. Наталія навчилася розрізняти штовхання малого — чи то він «грає в м’ячик», чи «перевертається». Генрі навчився прокидатися від найменшого шурхоту й встигати купити апельсини на розі до закриття.
Раз на тиждень вони все ще ходили до відділку — «процес триває». Павла Сивого перевели під нічний домашній арешт, він погодився на угоду зі слідством і дав покази щодо «верхів». В агентстві «Vektor PR» змінили вивіску й команду, але тепер кожен їхній рух зі сторони нагадував людину, яка ходить по льоду: обережно, з поглядом униз. «СтройІнвест Центр» — ну, різне казали. Хтось звільнився. Хтось залишився. Хтось написав у соцмережах довгий пост про «межі конкуренції».
Олена Іванівна перестала шурхотіти вночі по кухні й класти ложечки не на місце — ознака того, що тривога потроху відступала. Раз на кілька днів вона телефонувала Марині, вони говорили про рецепти, про роботу, про курс валют. У їхніх голосах повертався сміх.
— Я хотіла, щоб у нашій сім’ї було тихо, — якось сказала вона, розливаючи борщ у тарілки. — А тепер думаю: хай буде голосно, аби чесно.
— Тихо теж буде, — відповів Генрі. — Ми просто знову навчимося.
Одного дня, коли зима вже впевнено опанувала місто, Наталія зранку прокинулася від дивного болю — то накочувався, то відступав, як хвиля в калюжі від машини. Вона прислухалась, погладила живіт і покликала Генрі. Він за хвилину був поруч, в очах — тривога й тиха радість.
— Здається, — сказала вона, — час.
Вони зібрали сумку, в якій завжди було все — документи, сорочечка, пляшка води, гребінець. Вони викликали таксі, а водій, почувши адресу, засміявся: «О, в нас тут якраз «бебі-бум». Не хвилюйтеся, довеземо». Дорога була коротка, але кожна секундна стрілка тягнулася, як резинка. У пологовому все було швидко й строго: приймальня, аналізи, «тату, чекайте тут», білий коридор. Генрі сів на стілець, глянув на годинник, вивів пальцем по колу. Він думав про все — і ні про що. Про те, як вона тримала його за руку на третьому поверсі. Про те, як вони стояли під першим снігом. Про те, як слово «ми» раптом стало не лише формою множини, а й інструкцією з безпеки.
Коли медсестра відчинила двері й сказала «вітаємо», він підвівся, ніби в кімнаті зникла гравітація. Крихітний клубочок спав у пелюшці, відкриваючи ротик, як рибка. Наталія — бліда, втомлена, щаслива — сміялась беззвучно. Генрі схилився, торкнувся малесенької долоні. І знову почув те саме — рівний, впевнений ритм, удари, що були відповіді на все, що питалося.
— Привіт, — прошепотів він. — Ми тебе чекали.
— Ми всі, — додала Наталія. — Вся… родина.
Після палати відвідувачів — камера тихого щастя — вони повернулися до життя, в якому стало більше пелюшок і менше сну. Вночі світло в кухні горіло частіше, чайник вже не свистів — кипів тихо, аби не будити. Марина прийшла з інгалятором «на всякий». Олена Іванівна принесла старий дитячий пледик, який колись в’язала для Наталії.
— Це не антикваріат, — усміхнулась вона, — це оберіг.
— Підійде, — сказав Генрі. — У нас тепер усе — обереги.
Справа між тим добігала до суду. Прокуратура погодила підозри, а суд ухвалив запобіжні заходи. Адвокати «СтройІнвест Центру» говорили про «надмірну увагу», про «ринкові інструменти», але судді відповідали мовою статей і доказів. Частина фігурантів пішла на угоди, частина — вперлася. Нехай. Головне — тепер усе мало назви.
У якийсь момент Генрі запросили дати свідчення ще раз — детальніше. Він говорив рівно, без патетики, і тільки одного разу запнувся: коли згадав, як Наталія виходила з машини, витираючи сльози. Суддя підняв очі. Адвокат «СтройІнвест Центру» намагався відчути, чи пахне тут маніпуляцією. Не пахло. Пахло правдою, змоченою дощем того вечора.
Павла Сивого звинуватили в участі в кампанії з втручанням у приватне життя й пошкодженні майна. За співпрацю зі слідством — умовний термін і штраф. У кулуарах він підійшов до Генрі й мовчки простягнув руку. Генрі потис — не як другові, а як людині, яка взяла відповідальність за бодай щось.
— Я давно не сплю, — тихо сказав Павло. — Мені снилися ті слова на дверях.
— Мені теж, — відповів Генрі. — Тепер нехай сняться інші.
«Vektor PR» виписали штрафи, а ще — їм довелося пройти «очищення» в професійній асоціації. «СтройІнвест Центр» отримав удар по репутації сильніший, ніж той, що вони хотіли завдати. І по грошах — тендер вони втратили.
— Це справедливо? — запитав якось знайомий юрист, із яким вони пили каву.
— Це — наслідок, — відповів Генрі. — Справедливість — складніше слово.
Навесні, коли на деревах почали вибухати дрібні зелені лампочки листя, життя нарешті зробило глибокий вдих. Малий вже реагував на світло, на музику — смішно кривився від бандури по телебаченню й заспокоювався під шепіт. Візочок під’їжджав до кожної калюжі й обережно її об’їжджав, немов так вчили на курсах. Марина час від часу забирала його в парк — рівно на годину, «щоб ти поспала». Олена Іванівна навчилася ставити чайник так, щоб він вимикався сам, і вже не перевіряла по десять разів замки на дверях. Довіряти — теж звичка, що потребує практики.
Одного ранку листоноша приніс рекомендований лист. Внутрі — копія рішення суду: провину кількох ключових фігурантів визнано, завдання — «з дискредитації» — встановлено, шкода — частково відшкодована, вибачення — оголошені офіційно. Підпис — печатка — дата. Генрі перегорнув папери, поклав на стіл, відступив крок.
— Ну, — сказала Наталія.
— Крапка, — відповів він. — Не «три».
Вони не відкоркували шампанського. Вони просто зварили каву. І це було правильно.
Увечері того ж дня до них завітали кілька друзів — тихо, без тостів на табуретці. Розмовляли про дрібниці: тарифи, ремонт у когось на кухні, підвищення комусь на роботі. Коли всі розійшлися, вони вдвох сиділи на балконі з теплими пледами на колінах. Місто гуділо своїм звичним гудінням, у дворі якийсь підліток грав на гітарі три однакових акорди.
— Пам’ятаєш той напис? — тихо спитала Наталія.
— Я його ніколи не забуду, — відказав він. — Але тепер… він інший.
— У якому сенсі?
— Тоді це було як ніж. А тепер — як шрам. Видимий, але вже не болючий. І нагадування.
— Про що?
— Про те, що ми варті більше, ніж чиясь зла фантазія. І що «вона того варта» — це не про якусь «іншу», а про правду. Про довіру. Про нас.
Вона усміхнулася.
— Звучить, як назва книжки, — сказала вона. — Або як назва розділу.
— Хай буде розділом, — погодився він. — Тільки не останнім.
Життя, як завжди, пішло далі. Генрі поринув у проєкт: виїзди на об’єкти, звіти, вечірні зустрічі з підрядниками. Тепер він щоразу писав: «Зустріч о такій-то, повернуся о такій-то». Не з обов’язку — з поваги. Наталія осідлала новий ритм: кормлення, прогулянки, і трохи — свої справи. Вона відновила роботу потроху — дистанційно, без поспіху. Її пошта теж стала прозорішою, наче вікно після миття.
Вони ще кілька разів їздили в той самий двір поліклініки — але вже не затримували там погляд. Написів на машинах не було. Замість них — смішні надписи крейдою від дітей «Привіт, весно!». І це було краще за будь-які поліцейські зведення.
На Великдень вони поїхали до батьків у село: запах диму, фарбовані яйця, паска, яку Олена Іванівна пекла за своїм рецептом із дитинства. Марина теж приїхала — з кошиком, у якому було все занадто акуратно, немов вона досі вела прямий ефір — але в очах у неї з’явився спокій. Вони стояли всі разом біля церкви, сміялися, коли малий тягнувся до свічки, і відступали від протягу, що гуляв попід деревами.
— Ми це пережили, — сказала Наталія дорогою назад, коли вони їхали рівною дорогою між полями. — І стали… не знаю… інші.
— Ми стали ми, — відповів він.
— А це не тавтологія?
— Ні. Це точне формулювання.
Вона доторкнулася до його руки, і він стиснув її пальці, як тоді в тамбурі на третьому поверсі. Тільки тепер навколо був не миготливий прямокутник проектора, а широка смуга неба.
Кілька місяців потому вони випадково зустріли Павла Сивого в супермаркеті. Він ішов із корзинкою, де лежали молоко, хліб і квіти — дрібні білі, дешево-щирі. Побачив їх і завмер, потім підійшов.
— Я… — почав він і замовк.
— Живемо, — підказав Генрі. — Ви теж?
— Так, — кивнув Павло. — Працюю тепер не в «кризі». Звичайним менеджером. І… вибачте ще раз. Це не зітреться, я знаю.
— Життя не гума, — сказала Наталія. — Але воно тягнеться. І часом — гоїть.
Він кивнув і пішов. А вони стояли ще хвильку між полицями з печивом, і малий у візку дивився на упаковки з ведмедиками, ніби ті могли з ним заговорити.
— Дивно, — сказала Наталія. — Але я рада, що ми його зустріли.
— Я теж, — відповів Генрі. — Бо тепер мені здається, що та історія не просто закінчилась. Вона… розсмокталася. Ось так — у буденності.
Одного вечора, коли літо вже десь було близько, Наталія знайшла в старій шухляді, куди вони складали «на згадку», ту саму губку для авто. Вона лежала, висохла й тверда, ніби камінчик. Наталія взяла її в руку, притулила до долоні, й раптом зрозуміла, що можна — викинути. Не тому, що треба забути. А тому, що вже достатньо пам’ятати без речей.
Вона викинула губку у відро. Відро було чисте, прикрий папірець ковзнув за нею — і зупинився десь на півдорозі, зачепившись за край. Ні, це не символ. Це просто життя: щось падає не до кінця, щось тримається за край, і це теж нормально.
— Що ти робиш? — спитав Генрі, заглядаючи з коридору.
— Прибираю, — усміхнулась вона. — У голові й у шафі.
Він підійшов, обійняв іззаду, і вони так стояли, поки в кухні не схлинув чайник.
— Пам’ятаєш, — сказав він, — як ти тоді сказала «ми зробимо крок — правильний». Ми зробили. Й інші зробили.
— І ми будемо робити далі, — відповіла вона. — Тому що в нас тепер є, заради чого.
Вони пішли на балкон, поставили на перила кружки з чаєм, дивилися, як у дворі підлітки тренують танець для свого «тик-току». Нехай. Світ жив, і вони — в ньому.
Коли малому виповнилося стільки, що він уже впевнено тримав голівку й сміявся на весь дім, вони вирішили поїхати на озеро за містом. Дорога — сосни, гудіння траси, розмови в машині. Генрі вмикав пластинку з тихою музикою, Наталія співала впівголоса, малюк під неї підсмикував ноженятами. Озеро виявилося гладким, як скло, берег — піщаним, теплим. Вони розстелили плед, поставили термос, і світ нарешті зупинився.
— Здається, — сказала Наталія, — тут якраз те, що нам було треба.
— Так, — відповів він. — Тиша, яка не лякає.
Над водою пролетіла чайка, впустила крик у небо, і він розчинився. Генрі закрив очі й дозволив собі ні про що не думати. Проєкт ішов за планом. Судова тягнина — повільно, але впевнено — ішла до фіналу. Вони всі — стояли на землі обома ногами.
— Пам’ятаєш ту фразу? — спитала раптом Наталія. — «Сподіваюся, вона того варта».
— Пам’ятаю, — кивнув він.
— Я б відповіла так: вона — довіра — того варта. І любов — теж. І правда — теж.
— То й запишемо, — усміхнувся він. — На нашій внутрішній дошці.
— Без маркерів, — сказала вона. — В серці.
Вони засміялися. Малий теж засміявся — ніби зрозумів.
Сонце торкнулося верхівок сосен, і вода в озері стала мідною. Вони збирали речі, складали плед, і жодне слово не було зайвим. Їм більше не потрібні були жорсткі речення, аби захистити те, що між ними — бо воно стало достатньо сильним, щоб стояти саме.
Історія, яка почалася з напису на чужій фарбі, закінчилася тим, що не стирається фарбою: вибором. Вибором довіряти й бути поруч, навіть коли світ намагається розвести вас по різних кутах.
Коли вони вийшли з сосняка на шосе й повільно поїхали додому, Наталія сперлася лобом об скло — звичка з дитинства. За вікном мигтіли стовпи, як сторінки книги. А в салоні було чути тихий ритм — той самий, улюблений. І цього разу він уже не конкурував із жодним іншим звуком. Він був основою всього. І цього було досить.
