Та от, саме в той травневий вечір, коли я гортала каталоги дитячих колясок, Кирило, студент останнього курсу політеху, зателефонував: — Мамо, є новина! — голос у нього тремтів від збудження. — Софія… ну, словом, ми чекаємо на малюка. Пауза затяглася; я відчувала, як кров стукає в скронях. Але видихнула: — Це… неймовірно. Ти станеш татом, а я — бабусею! — і, хоч серце щеміло від тривоги, щиро його обійняла, коли він прийшов додому.
Відтоді ми всі опинилися на одній каруселі очікувань: жіночі консультації, ультразвуки, обговорення пелюшок і кредитів у гривнях. Я переводила кілограми фруктів на корисні варення для вагітних, а Кирило підробляв кур’єром «Нової пошти», аби назбирити на ліжечко.
Середина літа принесла мені донечку. Пологовий будинок на вулиці Мечникова дрімав у спеку, а я дивилася на крихітне личко й знала: її звати Клара. Це ім’я носила моя покійна бабуся — війна лишила її сиротою, та вона виросла незламною. Я хотіла, щоб донька успадкувала цю силу.
Наступного ранку до палати увійшли Кирило й Софія: кульки «Ласкаво просимо» теліпалися, букет півоній пах на піввідділення. — Мамо, яка вона гарнюня! — син нахилився над ліжечком. — Як назвала? — Клара, — промовила я й усміхнулася.
Здавалося, час зупинився, а тоді Софія, тендітна й завжди врівноважена, видала такий пронизливий крик, що медсестра, яка саме заносила мені чай, ледь не перекинула піднос. Клара злякано запищала, я притисла дитину до грудей, а Софія затискала долонями вуха. — Ти… забрала… наше ім’я! — пролунало крізь її сльози.
Медсестра поспішила: — Може, я заберу крихітку, поки ви поговорите? — Ні, — відрізала я, відчуваючи, як у мені піднімається хвиля обурення й материнського інстинкту.
Софія вибігла з Кирилом у коридор; я чула здивовані вигуки інших породіль і шурхіт білих халатів.
Через тиждень, коли Кларі виповнилося десять днів, ми зібралися у мене вдома на вечерю: вареники з вишнями, узвар, львівський сирник. Софія, напружена, мов гуцульська трембіта перед першим звуком, раптом оголосила: — Ми вирішили: нашій доньці дамо ім’я — Пакстина. Я мимохіть смикнула бровою: слово звучало так, ніби його вигадав маркетолог під енергетик із кавою. Софія вп’ялася у мій рух: — Бачиш? Знову незадоволена! Ти зіпсувала єдине ім’я, що мені подобалось, а тепер корчиш гримасу й на це! — Софіє, тихіше, — прошепотіла я, — Клара спить у спальні. — То зміни її ім’я! — кинула невістка. — У тебе ще є час переоформити свідоцтво.
Кирило поспіхом вливався у сварку: — Мамо, може, справді? Нам так важливо, аби все було спокійно. — Синочку, — видихнула я, — дитина вже має своє ім’я, яке не просто впало з неба. І Клара з’явилася раніше, ніж ваша малеча.
Вечеря згоріла швидше, ніж мої вареники досягли столу.
Наступні дні телефон наче шаленів. Кирило: — У тебе є два місяці, аби «полагодити ситуацію». Софія, перехопивши слухавку: — Побачимо, як смішно прозвучить ім’я твоєї онуки — Пакстина, коли я всім про це розповім!
Мене наче ошпарило: — Ти ладна приректи власну дитину на глузування, аби помститись мені? Лінія обірвалася.
Довга ніч. Я ходила з Кларою на руках, слухала, як за вікном шелестить липнева злива по старій черепиці. І таки надіслала Софії SMS: «Мабуть, ім’я Пакстина не таке вже й погане, якщо тобі до душі…» Відповідь прийшла миттєво: «Пішла ти…»
Того ж вечора я перерахувала останню грошову допомогу на картку Кирила і вимкнула автоматичні платежі за їхню оренду. Мені боліло — як вирвати зуб без анестезії — та межа була необхідна.
Серпень тягнувся, мов довжелезний потяг «Інтерсіті», а в моєму домі пахло дитячим кремом і свіжим хлібом. Я читала Кларі «Лис Микита», співала «Ой, ходить сон» і молилася, щоб буря стихла.
Нарешті настав вечір, коли мені зателефонував не Кирило, а його тато — мій колишній, із яким ми давно спілкувалися лише щодо аліментів: — Олено, вони у пологовому. Софія народила. І дійсно записали дівчинку Пакстиною. Моє серце впало десь до колін. «Що ж ти робиш, дитино?» — подумала я, хоча про кого була ця думка — про онуку чи про сина — сама не збагнула.
Я купила троянди кольору малинового желе, взяла конверт із невеликим подарунком — срібним хрестиком — і приїхала наступного ранку до їхнього відділення. В коридорі пахло кавою з буфета і валер’янкою з кишень молодих татусів.
Софія, бліда, сиділа на ліжку, тримаючи маленький згорток: — Навіщо ти тут? — прошепотіла. — Привітати. Ми ж сім’я, правда? — обережно поклала квіти на тумбочку. — Як почуваєшся? — Вона важить три кілограми й криклива, — втомлено всміхнулася Софія. — А ім’я… Ну, воно вже в документах. Я кивнула й попросила: — Можна потримати? Софія напружилась, але віддала мені немовля. Було відчуття, ніби тримаю легеньку хмаринку. Я глянула в темні оченята й сказала ледь чутно: — Вітаю тебе, онучко. Ім’я — це лише початок шляху. Головне — любов.
У дверях стояв Кирило, застиг, мов вкопаний. — Мамо… Я притиснула долоню до його щоки: — На двох любові вистачить. На трьох — тим більше.
Ніхто не говорив про вибір імені, бо цього ранку важливішим було інше: під нашими серцями калатали два нові життя, і вони потребували миру.
Далі дні перетікали в тижні, а тижні — у тихе родинне затишшя. Ми домовилися: фінансова допомога повернеться після того, як молоді самі спробують упоратись місяць-два й зрозуміють ціну гривні. Кирило працював у кав’ярні, носив мішки кавових зерен, Софія шила фетрові іграшки й продавала їх на «Етсі».
Одного теплого вечора вони прийшли в гості. Клара вже міцно спала у ліжечку-гніздечку, а я накрила стіл: борщ із пампушками, салат з обпаленої на грилі кукурудзи й козацький узвар.
— Мамо, — почав Кирило й довго мовчав, — ми думаємо внести зміни… Пакстина — гарне, але я все дитинство мріяв назвати доньку Ксенією, на честь твоєї сестри. Софія дивилась у підлогу, перебираючи край скатертини: — Я погоджуюся, якщо ти не проти.
Я усміхнулась: — Ім’я Ксенія означає «гостинна». Нехай ваша дівчинка росте гостинною до світу.
Так з’явилася Ксенія, а між нами — крихітна, проте дуже міцна тріщинка взаєморозуміння. Ми ще не залатали її остаточно, зате навчилися не розширювати. Клара, прокинувшись, розсипала сміх по всій квартирі, ніби благословляла наше примирення.
Зараз осінь тільки набирає барв; каштани тріскаються під ногами, а я штовхаю візочок із Кларою парком «Високий Замок». Поруч ідуть Кирило й Софія, а попереду в їхньому візочку сопе маленька Ксенія. Між деревами мелькає золотий світляк сонця, і на мить мені здається, що всі образи полетять геть, наче пожухле листя. Та я знаю: попереду ще буде багато розмов, і не всі вони будуть солодкі, як львівський штрудель.
Поки ж ми робимо перший крок до нової рівноваги. Наша історія ще далека від фінального акорду — радше, ми лише зупинилися на обертонах, аби перепочити й налаштувати інструменти. Дві дівчинки, що з’явилися майже водночас, зшили нашу родину міцніше, ніж будь-які документи. І хай поки що у нас попереду «продемонструвати себе у ролі батьків», «віддати кредити» й, можливо, ще не одна сварка за колір шапочки, — я вірю: час лікує й навчає.
Колись Кирило зрозуміє, чому я не поступилася. А Софія, можливо, згадає, що в мені не тільки суперниця за ім’я, а й бабуся, яка спече найсмачніше печиво до першого дитячого Дня народження Ксенії.
Отож, поки західне сонце малює довгі тіні по доріжці й над нами хочеться зупинити мить, я піднімаю очі до неба й шепочу: — Дякую, за те, що в цьому світі все має своє ім’я і свій час.
А далі… далі неодмінно буде продовження.
Шлях до злагоди прокладений крихітними кроками
Уже минуло шістнадцять днів відколи Львів огорнула перша справжня осіння прохолода. Каштани ще зберігають блискуче бордове сяйво, але ранок пахне димом із камінів, а дні скорочуються так, ніби сонце комусь винне гроші. Ми з Кларою виходимо на прогулянку щодня рівно о дев’ятій: світанок лагідний, а парк «Погулянка» ще не заповнений колясками й собачками.
Того вівторка, коли почалася ця друга частина нашої історії, мене дивно тривожило серце — наче у грудях крутився ключ із-за брами, що мала відчинитися. І вона швидко відчинилась: о десятій ранку зателефонував Кирило.
— Мамо, ти вдома? — голос у нього хрипкий, ніби він усю ніч розбирав старий фортепіано. — Повертаюсь із прогулянки, вже на сходах. Що трапилось? — Нам потрібно поговорити. Я буду за пів години.
Кирило прийшов, тримаючи Ксенію в кенгуру-переносці, — Софія залишилась у них у квартирі відсипатись. Син одразу звів очі до стелі, ніби шукав там потрібні слова, та потім видихнув:
— Університет вимагав, аби я завершив диплом до кінця семестру. Але з нічними підробітками й постійною втомою я відстав. Вони дали мені місяць, або мене відраховують.
Я підсунула йому чашку запашної меленої «Галичини» й терпляче чекала.
— І ще… — він потер лоба, — нам затримали виплату орендодавці кав’ярні. Ми не маємо чим платити за житло. Ти могла б… хоча б перший час…
Я бачила, як йому болить просити. Прикусила губу, аби не вигукнути «Так, звичайно!». У внутрішній кишені халату було не менше болю: адже щойно ми встановили межі. Але іноді межі не для того, аби їх не порушувати, а щоб пам’ятати, чому вони існують.
— Сину, допомагати — це нормально, та я хочу, щоб ти відчув і свою силу. Давай домовимося: я заплачу одразу за два місяці наперед, але лише якщо ти подаси свій дипломний проєкт на рецензію у визначений термін.
Він здивувався: — Тобто… умова? — Так. Ти маєш талант, Кириле. Не дозволяй обставинам його з’їсти.
Ми уклали «угоду» на кухонній серветці: дві підписи, дата, внизу сердечко від Клари, яке я намалювала її мініатюрною ручкою.
Відтоді мій дім перетворився на імпровізований коворкінг. Кирило сидів за стареньким дубовим столом, навушники на вухах, а навколо нього мерехтіли схеми «Розумного міста» — тема диплома. Я стояла біля плити, виводячи карамелізовану цибулю для борщу, і краєм ока стежила, щоб Клара не ковтнула леґо, а Ксенія — власну пустушку.
Найскладніше, як виявилось, було не підігрівати суп і не міняти підгузки, а балансувати тонкі струни родинного его. Софія з’являлася щовечора забрати доньку й, хоч і дякувала за прихисток, все ще тримала у голосі металеву нотку:
— Олена, я точно не заважаю вам? Може, ми вже переночуємо вдома? — Спи спокійно, — відповідала я, — твоя Ксенія пів ночі сопе, а пів — сміється уві сні. Я впораюся.
Того ж дня, коли Кирило закінчив першу версію диплома, йому подзвонив науковий керівник і прохрипів: — Додати розділ про альтернативні джерела енергії й розрахунки економії для комунального бюджету — інакше комісія рознесе! Син сидів, втупившись у екран, очі сухі й червоні, і раптом прошепотів: — Я не встигну.
Тут у дверях несподівано з’явилася Софія. Вона притискала до грудей ноутбук: — У мене є контакти компанії, що ставить сонячні панелі в Карпатах. Їм якраз потрібен проєкт із аналітикою, аби податись на грант. Я домовилася: вони дадуть дані, а ти впишеш у розділ.
Я побачила, як лід між ними тріснув. І з тої тріщини проросла перша зелена жилка взаємодопомоги.
Паралельно над родиною зависла ще одна хмара — хрестини. За традицією, ім’я немовляти закріплюють під час таїнства, й мене запросили у ролі хрещеної бабусі. Софія, тримаючи блюдечко з макаронами «Діти України», відрізала ніби між іншим:
— Ми запросимо отця Івана до вас у сад. Але, вважаю, варто зберегти ім’я Ксенія. Ти ж не проти?
Хвиля тепла розлилась у грудях: — Авжеж, ні. Воно їй пасує.
Ніхто не згадував про минулий скандал, але я бачила, як у її очах нарешті згасає давня образа.
Хрестини випали на теплий суботній полудень. У дворі стояли деревʼяні столи, накриті вишиваними скатертинами; діти з сусіднього подвір’я обіймали наших малят, тремтячими пальчиками торкаючись нових сукенок. Отець Іван, високий, сивий, окропив нас святою водою й промовив:
— Хай росте Ксенія милосердною та мудрою, а господь благословить її сім’ю.
Клара у мене на руках залилася сміхом, коли бризки води торкнулися її носика. Люди казали, що то — добрий знак.
За обідом Софія зняла фартух, який я їй дала, й сіла поряд: — Олено, знаєш, іноді ворогом стає не людина, а наше власне «я так сказала». Дякую, що не тримала зло. — Я тримала, — зізналась я. — Але ж любов міцніша за впертість.
Ми підняли келихи домашнього яблучного сидру та перезирнулися — вперше без колючок.
Наприкінці тижня зателефонувала Тетяна, моя давня подруга і власниця популярної Львівської кондитерської академії:
— Олено, у нас звільнилась викладачка курсу «Шоколадні скульптури». Я знаю, що ти твориш чудеса з ганашем. Погодишся? П’ять занять на місяць, гонорар гідний.
Я раптом подумала: життя — це не лише горщик каші для немовляти й кредит на пелюшки. Воно ще й про мої мрії. Я погодилася.
Кирило в цей час отримав від свого наукового керівника листа зі штампиком «Схвалено до захисту». Він притиснув мене до грудей, наче вісімнадцятирічний хлопчак:
— Мамо, ми це зробили!
І справді — «ми». Бо у слові «родина» немає місця для одиночної гри.
Усе здавалося нарешті рівним, аж поки не роздався нічний дзвінок. Софія тримтіла у слухавці:
— Олено, Ксенія вже другу ніч дихала зі свистом, а тепер температура сорок. Ми в лікарні на Топольній.
Спека заціпеніла у мене в грудях. Я кинулася будити Кирила, схопила Клару — вона затремтіла від прохолодного нічного повітря, але не заплакала, ніби відчувала тривогу. Ми мчали крізь порожні вулиці, лічачи кожну хвилину.
У приймальному відділенні лікар міряв сатурацію: — У неї, скоріш за все, бронхіоліт. Потрібне спостереження й киснева підтримка.
Софія сиділа, наче з воску, очі порожні. Я обійняла її, і вона тихо розплакалась у мене на плечі: — Я думала, я справлюсь сама.
— Ніхто не справляється сам, — прошепотіла я. — Ми поруч.
Ту ніч ми провели в коридорі, чергуючись коло палати — я, Кирило, Софія. Клара мовчки спала у слінгу, а я гойдала її й молилась за двох дівчат одразу.
На світанку лікар нарешті зняв маску: — Криза минула. Дихає стабільно. Та попереду ще декілька діб у стаціонарі.
Моя рука здригнулася від полегшення, та передчуття сказало: історія ще не закінчилась. Бо іноді найскладніші шляхи починаються там, де, здається, вже можна видихнути.
Я вийшла на ґанок лікарні. Розвиднялося; у небі згасав останній ліхтар нічного рейсу, і мені здалося, що саме він забирає з собою страх. Але тоді у кишені задзвонив телефон: невідомий номер.
— Пані Олено? — голос був офіційний. — Ми з банку. Ваш платіж за оренду квартири Кирила не пройшов. На рахунку недостатньо коштів. Якщо до кінця дня ви не погасите борг, буде штраф…
Я завмерла, дивлячись, як за лікарнею прокидається місто. Попереду нас чекали нові випробування — і фінансові, і сердечні. Але я знала: відтепер ми не по різні боки ім’я, а по один.
І поки полуденне сонце тільки збиралося над дахами Личакова, я зробила глибокий вдих і набрала номер Кирила:
— Сину, потрібно поговорити…
(Далі буде)
Передвечір’я притихло, мов учитель перед оголошенням оцінок: небо над Львовом забарвилося в акварельну суміш персикового й м’ятного. Я тримала Клару на руках біля розкритого вікна, слухаючи, як із вулиці линуть запахи свіжої здоби та осінніх листків. Після дзвінка з банку в голові крутилося єдине запитання: як з’єднати всі частини нашого розсипаного пазлу так, аби він став цілою картиною?
1. Розмова, яка мусила відбутися Коли Кирило приїхав, його лице видало безсонні ночі й хвилювання за доньку. Я зробила чай із мелісою й медом і подала йому, як колись у дитинстві при застуді.
— Ти говорив із банком? — запитала спокійно. — Говорив, — зітхнув син. — У мене провисла оплата, бо власники кав’ярні поки що не переказали зарплату. Вони обіцяють «з дня на день», але…
Він затнувся, ніби соромився власної безпорадності.
— Сину, ти не один. Давай подумаємо стратегічно, — я відкрила свій записник. — Єдина пастка, у яку ми постійно падаємо, — це «латання дір». Треба вирішити проблему комплексно. — Ти про що? — Про бюджет. Візьмемо твої витрати, мої й Софії, і складемо спільний план. Не назавжди — на перехідний етап, поки ти закінчиш диплом, а вона вийде з декрету на підробітки.
Кирило знизав плечима, ніби не вірив, але слухав. А я вже бачила перший пазлик на своєму місці.
2. Чесні цифри Наступного ранку ми вчотирьох сіли за круглий стіл: я, Кирило, Софія й… калькулятор. Ксенія сопіла в переносці, Клара гралася брязкальцем.
— Отже, — сказала я, — витрати на оренду, комунальні, харчі, підгузки, транспорт. Додайте сюди непередбачувані медичні платежі. Розбиваємо все на три стовпчики: «обов’язкове», «бажане», «може зачекати».
Поки ми рахували, Софія мовчала, але, коли дійшли до підрозділу «кредити та штрафи», прошепотіла:
— Нам колись у школі казали: «Краще соромно, ніж боляче». Я соромилась попросити маму допомогти зі своїми боргами, а тепер боляче обом.
Я обережно поклала руку їй на плече.
— Сором проходить, а підтримка лишається. Давайте домовимось: поки ти вдома з Ксенією, я беру на себе ваших крихіток уранці, щоб ти могла шити свої фетрові іграшки. Мій магазин «Солодка Мрія» з радістю поставить їх на полицю біля каси. Ми покажемо реальний продаж бухгалтерові — це офіційний дохід.
У Софії зблиснули очі — тепер у пазлі з’явився ще один фрагмент.
3. Крок від відрахування Через тиждень Кирило мав захищати дипломний проєкт. Квартира перетворилася на штаб: я пекла пряники у формі сонячних панелей — «для натхнення»; Софія перевіряла формули економії енергії; Клара барабанила ложкою по каструлі, а Ксенія сміялася, ніби вже знала, що світло можна брати з неба безкоштовно.
За день до захисту принтер зламався. Кирило запанікував:
— Мамо, весь розділ з графіками накрився! — Спокій, — я взяла телефон. — Маю контакт у типографії біля двірця: вони надрукують до вечора.
Ми примчали туди на маршрутці, притискаючи до себе довжелезний тубус із кресленнями. У черзі стояв дідусь із вишитим портфелем, підморгнув:
— Колись і я свій диплом друкував уночі. А тепер онуки друкують. Так і крутиться земля.
Ті слова чомусь додали впевненості.
Наступного ранку Кирило повернувся з університету з широко розплющеними очима. Я спершу подумала, що щось пішло не так, а він раптом підкинув у повітря теку:
— «Відмінно»! І пропонують стажування у міській раді, відділ інновацій! Стипендія — хай і невелика, але стабільна.
Пазл майже склався.
4. Несподівана пропозиція У той же день мені подзвонила директорка кондитерської академії Тетяна:
— Олено, у нас через два місяці фестиваль шоколадних скульптур. Потрібен головний майстер. Гонорар подвоєно, а після — можливість робити спільну лінійку десертів для мережі кав’ярень.
Від щастя в голові загудів церковний дзвін. Та, пам’ятаючи уроки останніх місяців, я відповіла стримано:
— Мені треба порадитись із сім’єю.
Вдома ми сіли колом.
— Це шанс, — сказав Кирило, — але тобі знадобиться час на підготовку. Ми з Софією підхопимо дітей. — Я — шию партію іграшок до ярмарку, — підхопила Софія. — Гроші підуть на няню для вечірніх годин.
Ми усміхнулись одне одному: у цій картині кожен шматочок знаходив сусіда.
5. Фестиваль, що все змінив Підготовка до фестивалю була схожа на марафон: форми, какао-маса, темпера, безсонні ночі. Квартира пахла гірким шоколадом, а вікна запітніли від пари. Та, коли настав день «великого показу», у центральному палаці мистецтв височіла моя двометрова композиція — «Енергія родини»: троє фігур, що тримають спільну кулю-сонце. Поруч — стенд із QR-кодами на проєкт Кирила.
Журі кликало мене, але я шукала поглядом рідних. Побачила: Кирило з Ксенією на руках, Софія махає програмкою, а Клара сидить у візку й гризе фігурну шоколадку «сонячна панель». І тут я зрозуміла: ось вона, формула щастя — взаємна підтримка плюс сміливість мріяти.
Композиція виграла гран-прі, а мер на сцені оголосив:
— Поєднання мистецтва й технологій — це майбутнє міста! Пані Олено, ми хочемо бачити ваш десерт у кожній муніципальній кав’ярні.
У залі вибухнули оплески, а я відчула, як пазл остаточно клацнув.
6. Хепі-енд, що дихає реальністю Повертаючись трамваєм додому, ми реготали над запахом шоколаду, що в’ївся в наш одяг. Кирило тихо сказав:
— Мамо, пам’ятаєш, як усе почалося з імені? — Пам’ятаю, — усміхнулась я. — І з коротаючого рахунку в банку. — Тепер ми розуміємо: найголовніше — не ім’я й не гроші. А те, щоб слухати одне одного, поки не знайдемо спільного рішення.
Софія нахилилася й обійняла мене за плечі:
— Дякую, що колись не поступилася, але й не відвернулася. Якби не ти, ми б зараз не були тією командою, якою стали.
Ксенія спала, обхопивши пальчик братика, а Клара прокинулась і защебетала:
— Сонце! — показуючи на освітлене вікно.
Ми засміялись: дитина, здається, підсумувала філософію нашої родини.
7. Епілог без крапки У саду перед будинком я посадила дві яблуні — для Клари та Ксенії. Мрії, як і дерева, ростуть повільно, але щедро. Ми ще будемо сплачувати кредити, сваритись через невчасно помитий посуд і зриватись посеред ночі до лікарні заради високої температури. Проте тепер ми знаємо: будь-яку кризу можна перетворити на спільний проєкт, якщо об’єднати любов, відповідальність і дрібку гумору.
Я обережно закриваю записник, у якому колись писала план бюджету, й дивлюся на сім’ю, що сміється за чайним столом. Замість крапки ставлю кому, бо життя продовжується, а наш пазл іще не раз перешикується у нові малюнки.
Та хай яка буде наступна мозаїка — ми вже вміємо складати її разом.
