Червневе надвечір’я поволі відходило у прохолоду, коли я, Галина Мельник, відчинила дверцята автівки біля старовинної церкви за Дніпром. Пахло пеленою пилку та липовим цвітом, а в моїй голові лунав відголосок слів священника, які я мала почути зовсім скоро: «Якщо хтось заперечує цей шлюб, промовте зараз…». До цього дня я йшла довгих дев’ять років, відколи поховала свого чоловіка — Романа, батька наших трьох уже дорослих дітей. Перші шість місяців після його смерті були суцільною ніччю, де навіть світанки здавалися чорними. Та згодом онук Сергійко, міцно обіймаючи мене, прошепотів: «Бабусю, я не хочу втратити тебе так, як дідуся». Тоді щось у серці клацнуло — як засувка, що дає промінь світла.
Минуло сім років тихого одужання, перш ніж я знову відчула себе собою. Ще через два роки доля звела мене з Тарасом Бойком — вдівцем, який, як і я, ніс у собі біль тиші за спільним столом. Ми зустрічалися біля кав’ярні на Ярославовому Валу, де на каву подавали шматочок львівського сирника, і поступово з «ви» перейшли на «ти», а з привітних посмішок — на довірливі дотики. Коли він зробив мені пропозицію біля оглядового майданчика на Володимирській гірці, над нами саме пролітали чайки, і мені здалося, що то душі тих, кого ми любили, на мить стали ближчими.
День весілля. У закритій церковній ризниці я поправляла сукню кольору перлової перлини — не сліпучо-білу, а ніжно-молочну, з вишивкою маків і волошок по поясу. Донька Олеся допомагала застібати ґудзики, жартуючи, що мама у свої шістдесят виглядає, як королева оперети. Я усміхалася, та в глибині душі все ще питала себе: «Чи маю я право на цю радість?».
Коли почалася служба, стародавні дзвони гукнули навколо, наче гуцульські трембіти. Діти сиділи в перших рядах: син Андрій із дружиною, Олеся, що тримала портативний проєктор, і найменша Поліна, яка все ще звикала називати мене не «мамусю», а «мамо». Коли священник підняв очі від Євангелія і промовив те саме запитання про заперечення, залунала чужа, різка нота:
— Я заперечую!
У храмі звівся Данило, брат покійного Романа. Його строгий костюм здавався ще темнішим у світлі свічок. Він дивився на мене з болем і обуренням:
— Подивись на себе! Стоїш у світлому платті, мов Роман ніколи не лежав під гранітною плитою у Березовому гаю. Як ти можеш святкувати, поки мій брат, твій чоловік, спочиває в холодній землі?!
Слова впали важким залізом. Мені перехопило подих. На мить я похитнулася, але Тарас м’яко стиснув мою руку. У цей час Олеся, не промовивши ані слова, встала, підключила свій телефон до маленького проєктора, і на стіні за вівтарем зблиснули фотографії.
Спершу знайомі кадри: Роман тримає наших дітей на пляжі в Одесі; ми танцюємо на кухні, де ще пахло свіжими варениками з вишнями. Та раптом — незнайомі знімки. Роман у міському парку з жінкою, яку ніхто з нас не бачив. Далі — він тримає немовля з медовим пушком волосся. І відео, яке я не наважувалася навіть зберегти на власному телефоні.
— Якщо ви це дивитесь, значить, правда так і не випливла на поверхню… — нерівним голосом говорив Роман. — Я прошу пробачення…
У мене затремтіли коліна. Олеся натиснула паузу. Її голос зазвучав чітко, немов дзвін:
— Ви думаєте, мама забула тата? Ви не знаєте, що вона пробачила. Жінка з фото — це Марина, а дитина — наша зведена сестра Кіра. Мама дізналася про них за рік до того, як тато захворів. Вона залишилася, щоб зберегти нашу сім’ю, і відпустила його з гідністю. Тож не смійте соромити її за те, що вона знову хоче щастя.
У храмі зависла тиша густа, мов липовий мед. Данило нахилив голову, обличчя його втратило суворість.
— Я… я не знав, — прошепотів він.
— Ніхто не знав, — відповіла я тихо. — Я хотіла, щоб діти пам’ятали батька з любов’ю.
Священник поглянув на нас уважно, мов переконувався, що буря вщухла. Тарас прошепотів:
— Ти все ще хочеш продовжити?
Сльози мерехтіли на моїх віях, та я кивнула:
— Більше, ніж будь-коли.
Священник узяв слово знову. Цього разу ніхто не зронив ні звуку. Під урочисті акорди органа ми обмінялися обручками з тонкого білого золота, виблискуючи камінцями, немов зірки над нічним Дніпром.
Коли гості обсідали столи, наповнені борщем у горщиках і карасями в сметані, Данило підійшов до мене надворі, де вечірнє світло лягало рожевими плямами на стіни. Він обережно зняв капелюха:
— Вибач. Я думав, що захищаю пам’ять брата. А виявилося, весь цей час її захищала ти.
Я просто стиснула його зап’ясток. Слова були зайві.
Минув тиждень. Поштар поклав у мій поштовий ящик конверт із Київським штемпелем. Усередині — коротка записка:
«Я мало знала свого тата, але завжди поважала жінку, яка не зруйнувала його образ, хоч могла. Сподіваюся, ми колись зустрінемось. — Кіра».
Ми зустрілися у столичній кав’ярні на Подолі. Спершу сиділи мовчки, перебираючи пальці на чашках рафу. Та коли Кіра усміхнулася, я побачила в неї ту саму ямочку, що з’являлася у Романа, коли він жартував про мої пироги. І раптом відчуття зради розтануло, мов сніг на київській бруківці у перші дні березня. Замість нього прийшов спокій.
Я винесла з цієї історії кілька тихих істин. Кохання — річ заплутана, як вузлики на вишиванці. Люди — неточні, з тріщинами, як старі глиняні горщики. Та пробачення — це тиха сила, що здатна залікувати тріщини, не руйнуючи форму. Я не шкодую років з Романом. Не шкодую, що пробачила. І зовсім не шкодую, що дала шанс коханню знову розквітнути у шістдесят. Життя не зупиняється ні у шістдесят, ні у сімдесят, ні тоді, коли срібло з’являється на скронях — воно просто змінює обриси, як Дніпро змінює обличчя від весняної повені до спокійної осені.
Тепер, коли ранок починається запахом кави, яку варить Тарас, а вечір завершується дзвінком від Кіри, що питає поради щодо жіночої вишиванки, я згадую слова онука: «Я не хочу втратити тебе, бабусю». І розумію: лікування — це не про забуття, а про вибір, що саме брати з собою далі. Я обираю любов: ту, що була, ту, що є, і ту, що ще чекатиме за поворотом.
Надворі літо переходить у теплу зоряну ніч. Ми з Тарасом сидимо на балконі, спостерігаємо, як у темряві спалахують електрички, ніби світлячки, яким не сидиться на місці. Я кладу голову йому на плече й тихо кажу:
— Знаєш, усе ще попереду. Або, принаймні, щось прекрасне — точно.
Він сміється своїм басом:
— Тоді рушаймо туди разом, Галинко.
І хай далі наш шлях ховає повороти, я готова йти. Бо тепер знаю: навіть за найтемнішим гаєм може чекати яблуневий сад, де плоди достигають саме вчасно.
Кінець першої частини.
**Там, де осінь торкається серця теплим золотом**
Наприкінці серпня моя нова сім’я вперше зібралася за одним великим столом на дачі під Черніговом. Сонце ще щедро заливало сад, але в повітрі вже жевріла прохолода, що обіцяла швидку осінь. На веранді пахло димком від мангалу, а над головами гуділи бджоли, припадаючи до останніх мальв.
— Галю, допоможеш мені з маринадом для баранини? — озвався Тарас, визираючи з кухні у своїй фірмовій козацькій фартушині.
— Звісно, — усміхнулася я, підкочуючи рукави. Та, ступивши в кімнату, зупинилася: за столом уже сиділи мої діти й онуки, а поряд — Кіра, наша новоспечена родичка. Вона нервово перебирала ложку, вдивляючись у скатертину з маками.
Поліна подала їй яблучний узвар:
— Скуштуйте, він за дідусевим рецептом.
Кіра кивнула, взяла чашку, але руки тремтіли. Я відчула, як серце стискається: ми запросили її, щоб ближче познайомитися, та чи не дорогий це крок для дівчини, що лиш недавно дізналася про нас?
Несподівано з вулиці долинув чоловічий голос — басовитий, із притиском:
— Кіра! Де ти пропала?
На подвір’я зайшов високий кремезний чоловік у джинсовій куртці. На обличчі — дрібні зморшки, очі карі, суворі.
Кіра підвелася, ковтнувши повітря:
— Мамо, тату… я вас не чекала… — обернулася до нас: — Це мої прийомні батьки, Олена й Богдан.
Олено-й-Богдан… Несподівані гості стояли на гравієвій доріжці, мнучи в руках коробку цукерок «Київ вечірній». Читалося хвилювання й щось сховане — може, образа.
—
— Прошу, заходьте, — покликала я. — У нас незачинено.
Коли всі зібралися за столом, тиша різала прибиті воском свічки. Тарас, відчувши напруження, розлив по келихах домашню наливку з чорної смородини:
— Давайте вип’ємо за нові зустрічі.
Олена посміхнулася ввічливо:
— Ми вдячні за запрошення… просто все сталося так раптово. Кіра сказала, що її… батькова родина хоче познайомитися. Ми хвилювалися.
Кіра штовхнула ложкою квашені огірки:
— Мамо, я доросла. Це моє рішення. — Потім тихіше, до мене: — Вибачте, я не знала, що вони приїдуть.
— Не вибачайся, — я торкнулася її плеча. — Усі ми тут новачки.
Та Богдан нахилився вперед:
— Галино, скажіть щиро: чому ви захотіли бачити Кіру? Щоб загладити провину мого… е-е… її біологічного батька?
Слова впали, як важкі горіхи об листя. Усім стало ніяково. Я обпеклася поглядом дітей: Андрій загорівся обуренням, та жестом я спинила його.
— Пане Богдане, — відповіла спокійно, — я нікому нічого не винна, так само, як і Кіра нам. Але ж у серці є місце для допитливості, спроби зблизитись. Адже ми всі носимо в собі частинки одні одних.
Олена зітхнула:
— Ми боїмося втратити доньку. Вона єдина.
Кіра поклала руку на їхні зчеплені пальці:
— Ніхто нікого не забирає. Просто… я хочу дізнатися, якою була половина мого коріння.
У цю мить вибухнуло полум’я в мангалі, Тарас голосно клацнув кришкою, і тривога трохи розтанула. Діти, ніби за сценарієм, завели розмову про студії, роботу, а онуки почали ганятися садом за м’ячем.
—
Після обіду ми зібралися на річковому пляжі неподалік. Вода була тепла, мов парне молоко. Коли сонце спускалося до оливкового обрію, Богдан підійшов до мене:
— Пробачте за різкість. Просто… ми багато років будували її світ із упевненості. І раптом — нова родина, інше прізвище в паспорті, фотографії в телефоні… Страшно.
Я кивнула:
— Я знаю цей страх. Коли Роман зізнався мені про вашу дружину Марину й дівчинку, я хотіла зруйнувати все. Та потім зрозуміла: він помре, а Кіра залишиться. І було б несправедливо карати дитину за помилки дорослих.
Богдан опустив погляд на пісок. Його черевики вм’яли мокру гальку.
— Можливо, я теж маю навчитися…
У цей момент до нас підбіг Сергійко, тримаючи долоні човником:
— Бабусю, дивись, мушля! — потім, до Кіри, яка підійшла: — Хочеш? Вона з глибокої води.
Кіра прийняла дарунок, очі її заблищали. І я зрозуміла: лід тріскається.
—
Вересень прийшов рвучким вітром. Ми з Тарасом повернулися до міста, діти роз’їхалися, але тепер у чаті родини з’явився ще один контакт: «Кіра (сестра)». Спершу — обережні смайлики, фото її кішки Мальви, питання Олені «Як борщ без буряка?» (бо та колись помилилась і поклала редьку). Потім — довші листи.
Одного дощового ранку я отримала повідомлення від Кіри: «Може, приїдете на мій дипломний показ? Я презентую колекцію вишитого одягу». Я поїхала. У залі модного простору бігали моделі в сукнях, де маки чергувалися з колоссям пшениці на лляному полотні. На фінал Кіра вийшла сама, у гладко-червоній спідниці, що нагадувала стиглий гранат, і в короткому жакеті з гілками калини по рукавах. Вона вклякла на край подіуму й глянула в зал, шукаючи обличчя. Коли наші погляди зустрілися, її плечі розправилися, а очі засяяли впевненістю.
Після показу ми обіймалися за лаштунками, а камери клацали, ловлячи хвилини щастя.
— Що далі? — запитала я.
Кіра усміхнулася:
— Мрію відкрити власну майстерню, але… потрібен стартовий капітал.
Тут підійшла Олена, міцно тримаючи Богдана під руку:
— Ми готові продати дачу, щоб донька почала свою справу, — сказала мати твердо. — Але боїмося ризику.
Я відчула, як всередині ворушиться стара відповідальність: допомагати, навіть якщо хтось ще сумнівається. Тарас, який щойно приєднався, підморгнув:
— Ми ж можемо стати партнерами. Я маю знайомих столярів із Косова. Вони зроблять дерев’яні рамки й підвісні системи. А Галя колись шила на замовлення. Удвох дамо раду.
Кіра й батьки розгубилися. Раптом Андрій, завжди стриманий, втрутився:
— Мам, тату, я можу вести маркетинг. У мене досвід із соцмережами. Зробимо спільний бренд «Коріння» — одяг, що поєднує наші історії.
У очах Кіри проступили сльози:
— Ви… справді хочете?
Я кивнула:
— Коли дерево має дві гілки, воно сильніше протистоїть бурям.
—
У жовтні ми зібралися в маленькому офісі на Подолі — три столи, стоси тканин, ескізи на стінах. Окрім нас, кілька молодих майстринь із Луганщини, що втратили домівки, хотіли долучитись. Вони приносили з собою візерунки степових зорь.
Та перед самим запуском сталося несподіване: Марина, матір Кіри, потрапила до лікарні з серцевим нападом. Кіра кинула все й помчала в містечко над Дністром. Бізнес завмер. Богдан телефонував щовечора, голос його здавався загрубілим від сліз.
Однієї похмурої п’ятниці Тарас зайшов у офіс, тримаючи звіт продажів сувенірних футболок, що ми вже встигли зробити.
— Ми в мінусах, — втомлено потер потилицю. — Якщо все зупиниться, доведеться розпустити людей.
Я дивилася на порожню швейну машину й згадала, як колись чекала Романа з нічної зміни, вишиваючи хрестиком. Тоді я не побоялася самотності. Чому маю боятися зараз?
— Ми не здамося, — сказала я. — Марина одужає, Кіра повернеться. А ми утримаємо корабель на плаву.
Того ж вечора я пішла на застарілий склад тканин у районі Жулян. Господар, дідусь із сивою чуприною, впізнав мене:
— О, пані Галя! Ще пам’ятаю ваші перші пальта. Беріть, що потрібно — заплатите, як стане.
Я набрала рулони бордо-льону, вовняної тканини кольору нічного неба та обрізки золотих ниток. Уночі разом із майстринями ми кроїли, шили й приміряли, поки світанок не заливав підлогу рожевим полиском.
Коли тиждень потому Кіра повернулася — виснажена, але спокійна, бо Марина почала відновлюватись, — ми розклали перед нею нову капсульну колекцію. У кожній речі була частинка нас: сакральна синь Карпат, палаючий багрянці подільських гір, ясна жовть пшеничного поля.
Кіра торкнулася пальцями орнаменту й прошепотіла:
— Це… мов серце б’ється.
— Бо ми вкладали серця, — відповіла я. — А тепер твоя черга вкласти душу в показ.
—
Прем’єра відбулася у просторій залі львівського Будинку вчених. Під кришталевими люстрами ходи моделей звучали, як трембіти: впевнено, гордо. Коли впала остання завіса, зала вибухнула оплесками. Я подивилася на Богдана: його очі блищали — гордість і полегшення перемогли страхи.
Та щойно ми вийшли у фойє, до мене підлетіла Олеся з телефоном:
— Мамо, подивись! Хтось анонімно поширив у мережі відео з нашої старої сімейної історії та додає злі підписи: «Бренд на зраді». Уже сотні коментарів.
Я відчула, як земля пливе. Плітки — отрута, що легко роз’їдає працю. Кіра прочитала заголовок і втупилася в мене, губи затремтіли:
— Я зашкодила вам…
— Неправда, — відповіла я твердо. — Ми всі в одній човні. Захитає — будемо веслувати разом.
Але хвиля хейту почала накочуватися: відписувалися підписники, один бутік поставив співпрацю «на паузу». Стало очевидно: хтось свідомо хоче знищити «Коріння» ще до розквіту.
—
Наступного ранку ми зібралися на нараду у тій самій дачі. За вікном жовтіли перші кленові листки. Я розклала ноутбук і показала статтю зі зливним компроматом. Автор ховався за псевдонімом, та стиль викладу нагадував Данила. Чи міг брат Романа не витримати й кинути камінь?
Андрій зарився в код:
— Пройдуся по IP-логах, може, щось знайду.
Поліна накинула хустку, хоч у хаті було тепло:
— Я можу написати публічний пост-відповідь, пояснити правду.
— Ні, — зупинила я. — Захищатися словами — як намагатися ловити вітер руками. Треба дати людям щось більше, ніж чутки.
Тарас потягнувся до мікрофону ноутбука:
— Можливо, варто зняти коротку документалку: історію Кіри, наших майстринь, показати, як робиться кожен стібок. Хай правда буде відкрита.
Кіра пожвавішала:
— У мене є друг-оператор. Він безкоштовно відзніме.
Ми вирішили діяти. Увечері, під тріск дров у каміні, я написала Данилу повідомлення: «Якщо це ти — поговорімо відверто. Якщо ні — допоможи знайти винного. Ми все ще родина». Відповіді не було.
—
Знімали три дні. Камера ловила, як руки майстринь зшивають льон, як полотно оживає під голкою, а Кіра, тримаючи мушлю від Сергійка, розповідала, чому колекція називається «Дві ріки»: одна тече з минулого, інша — в майбутнє, і вони зустрічаються саме тут.
Монтаж тривав без сну. Коли відео виклали, воно зібрало тисячі переглядів за ніч. Люди коментували: «Такі історії треба показувати», «Вишиванка єднає». Магазини повертали замовлення, а до офісу прийшов лист із запрошенням на міжнародний ярмарок у Кракові.
Та того ж ранку я отримала коротке смс від невідомого номера: «Правда болить. — Д». Я зрозуміла: Данило. Чи визнає він свою роль? Це запитання залишалося відкритим.
—
Увечері ми всі зібралися у майстерні. На столі парувала запечена гарбузова каша, запах кориці змішувався з прянощами шипшини. Я підняла келих із теплим глінтвейном:
— За те, що правда — як вишивка: чим більше кольорів, тим міцніше полотно.
Гурт підхопив тост. Але за вікном чувся осінній вітер, і я знала: попереду ще випробування. Коли всі розходилися, Кіра підійшла:
— Галино, дякую, що не відвернулася.
— Ми тепер родина, — відповіла я. — Родина — це не про кров, а про вибір залишатися разом, навіть коли світ танцює бурю.
Вона міцно обійняла мене, і я відчула, що жодна наклепницька стаття не переважить цього тепла.
Небо затягнуло хмарами, запахло дощем. Я вдихнула глибоко: попереду новий сезон, нові кроки. Та десь у душі вже визрівала впевненість: ми пройдемо й через це.
*Продовження буде…*
На початку грудня, коли світанок ледве торкався засніжених дахів Подолу, у майстерні «Коріння» пахло свіжообсмаженою кавою й шерехом праски по льону. Ми готувалися до поїздки на різдвяний ярмарок у Кракові ‒ першого серйозного міжнародного виходу бренду. Партію сорочок і жакетів з нової колекції вже запакували у дерев’яні ящики, а Тарас домовився з перевізником із Тернополя, який мав везти вироби мікроавтобусом крізь Карпати.
Кіра ходила між столами з планшетом, перевіряючи накладні. Її рудувате волосся було зібране в пучок, а на шиї красувалася срібна підкова ‒ подарунок від Богдана «для щастя на дорозі». Та за зосередженістю я відчувала невисловлену тривогу: наклепницькі статті час від часу спливали у соцмережах, підживлювані анонімними акаунтами.
— Мамо, — озвалася Олеся, заходячи з чашкою чаю, — я знову перевірила сторінки бренду: підозріла активність іде з IP-адреси села Нова Діброва. Це поряд із Данилом.
— То він? — спитала я, але в голосі вже не було гніву, радше втома.
Олеся знизала плечима:
— Може, і ні. Але хтось допомагає поширювати чутки.
Я кивнула. Вирішила: треба розмовляти відкрито, інакше хвора рана не загоїться.
День від’їзду видався морозним. Ми завантажили ящики в автобус, а майстрині, махаючи хустками, бажали «сім футів під килем». Тарас сів за кермо, Андрій поруч із навігатором, а я з Кірою та Сергійком — у салоні. Поки машина їхала засніженими дорогами Київщини, за вікном миготіли голі сади та покинуті придорожні базарчики.
На Полтавській трасі телефон ожив різким дзвінком. Номер Данила.
— Галино, мусимо поговорити. Це терміново, — його голос був хрипкий, ніби він цілісіньку ніч кудись біг. — Я знаю, хто стоїть за кампанією проти вас. І це… не те, що ти думаєш.
Автобус пригальмував. Андрій кинув на мене питальний погляд.
— Ми на шляху до Кракова, — відповіла. — Якщо хочеш щось сказати — приїжджай до нас на кордон. Ми зупинимося на «Краковці» на дозаправку.
— Буду, — коротко кинув він і поклав слухавку.
Кіра тримала свою підкову, мов талісман:
— Сподіваюся, це не чергова буря перед святом.
— Навіть якщо буря, — усміхнулася я, — ми навчились ставити вітрила.
На кордоні гарячий чай із термоса пах динею і корицею. Ми стояли попід фарами автобуса, коли з темряви виокремився силует Данила у старому кожусі. Його обличчя здавалося виснаженим, під очима глибокі тіні.
— Дякую, що чекали, — видихнув він, запихкаючись. — Я прийшов не виправдовуватись, а попередити. Той, хто поширює бруд, — це Ігор Кравченко, твій колишній колега, Галино.
Я здригнулася. Ігор колись працював зі мною у кравецькій артелі; ми розійшлись, коли я відмовилася від сумнівного тендеру, а він — ні.
— Чому саме зараз? — запитала.
— У нього борги. Він хотів, аби ти підписала йому вексель під заставу бренду. Коли ти відмовила — вирішив знищити «Коріння», щоби потім дешево викупити. Я випадково почув, як він хвалився у барі.
Кіра стисло губи:
— Отже, нам воювати не з фактами, а з маніпуляціями.
— Саме так, — кивнув Данило. — Я… я теж був проти твого шлюбу, Галю. Але побачив відео про майстерню й зрозумів, що помилявся. Я вчив учнів різьбити хрестики, але забув, що і моє серце має бути не з каменю.
Я простягла руку:
— Якщо хочеш допомогти — стань із нами пліч-о-пліч.
Данило подивився на мою долоню, а потім з силою потиснув:
— Я здобув докази: аудіо й документи про підставні статті. Вони у мене в рюкзаку.
— Сідайте, пане Даниле, — озвався Тарас, — у нас ще далекий шлях і багато місця.
Краків зустрів нас площами, наповненими запахом пряників і мигдального глінтвейну. Наш стенд на ярмарку розташували біля історичної Сукенніці. Дерев’яні ятки, сплетені гірляндами, мерехтіли вогниками, а з Ринкової площі линула полька, що скидалася на гуцульський аркан.
У перший день продажі були мляві: люди милувались вишивками, фотографували, але купували сувеніри. Ми не панікували: ярмарок тривав тиждень. Проте того ж вечора в польських соцмережах з’явилася чергова наклепницька стаття польською: «Ukrainian brand Korinnia built on adultery».
Андрій, Данило й Кіра заварилися над ноутбуками у хостелі. Данило, переслухавши свої аудіозаписи, знайшов фразу, де Ігор хизувався: «Скоро поляки побачать, з ким мають справу». Цього було досить, аби зв’язатися з українським кіберполіцією та польськими партнерами — докази рушили у справу. Але часу на офіційну реакцію могло не вистачити: репутація ламалася швидко.
Тарас потягнувся за блокнотом:
— Будемо бити клин клином. Завтра влаштовуємо вуличний перформанс.
— Та ми ж швачки, не актори, — усміхнулась я.
— Але наше мистецтво говорить голосніше за будь-які слова.
Наступного дня перед Сукенніцею ми розгорнули великий білий рулон полотна. Майстрині вишикувалися півколом, почали живу вишивку: кожна в реальному часі виводила стібки узору «Дерево життя» прямо перед натовпом. Над полотном встановили екран, де беззвучно крутився наш документальний ролик із субтитрами польською та англійською.
Музиканти з місцевого українського ансамблю заспівали «Щедрик», а потім перейшли на коломийку. Люди зупинялися, діти тягнули батьків до «живої» вишиванки. Через годину біла тканина перетворилася на квітучий сад із рубіновими калиновими гронами, синіми барвінками й золотою пшеницею. На фінал Кіра власноруч пришила мушлю Сергійка в центр орнаменту — символ єднання морів і рік.
Публіка вибухнула оплесками. Польське телебачення підлетіло з камерами. Репортерка захоплено питала:
— Кохання й пробачення у вишиванці — це нове слово в етнодизайні?
— Нове? — усміхнулася я. — Скоріше добре забуте старе. Наші бабусі знали: кожен стібок — молитва.
Протягом наступних годин сорочки та жакети розліталися, як гарячі пиріжки на ярмарку. До вечора ми розпродали більшість колекції, а деякі клієнти робили передзамовлення на весну.
Ігорова кампанія захлиналась: офіційна заява кіберполіції й оприлюднені записи Данила зірвали йому маску. Наступного ранку він сам написав вибачення, але бумеранг уже повернувся.
Повернувшись до Києва під передзвони Різдвяної служби у Софії Київській, ми внесли виручку — сто шістдесят тисяч гривень — у бухгалтерію «Коріння». Чистого прибутку вийшло достатньо, щоб орендувати більшу майстерню й купити дві сучасні вишивальні машини. Та найголовніше — ми усвідомили: бренд не просто вижив, а зріс.
У лютому, коли над містом кружляли перші капельні зграї, у новій майстерні ми святкували відкриття. Богдан приніс торт з написом «Дві ріки — одна душа», Олена грала на бандурі різдвяний «Щедрик» (вона взяла кілька уроків, щоб підтримати доньку), а майстрині танцювали «Гоп-хоп».
— Тост! — вигукнув Тарас, піднімаючи келих глінтвейну. — За шлях, що з’єднав нас!
— І за тих, хто не злякався бурі, — додала я.
Сміх лунав між сувоями тканини, пахло мандаринами та канельоні, які приготувала Поліна.
Того ж вечора Кіра підійшла до мене з товстою текою.
— Це бізнес-план на п’ять років: дитяча лінія «Паростки» й колекція для людей з інвалідністю «Вільні крила». Хочу, щоб ти стала моїм офіційним бізнес-партнером. Ти не лише мачуха, ти — духовна мати бренду.
Сльози щастя побігли щоками:
— Погоджуюся з однією умовою. Через п’ять років ти очолиш компанію, а ми з Тарасом підемо на заслужений відпочинок на дачу під Черніговом і будемо вирощувати калину для твоїх орнаментів.
— Домовились! — засміялася вона й обійняла мене міцно.
За кілька днів до весни я отримала листа від Данила. У конверті — дерев’яний оберіг у формі серця, вирізьблений із яблуні, що росла на батьківському подвір’ї. На звороті випалені слова: «Пробачити — значить дати кореням нові гілки».
Я повісила його в майстерні над столом, щоб нагадував: навіть найдавніше дерево оновлюється, якщо його поливати добром.
Тепер ранки починаються не дзвінком будильника, а запахом кави, яку для мене варить Тарас, і далекою піснею бандури, що репетирує Олена у сусідній кімнаті. А вечорами Сергійко й Кіра сперечаються, який орнамент підходить краще до нової колекції. Я слухаю їхні голоси й відчуваю, як моє серце б’ється в єдиному ритмі з родиною, що виросла з прощення.
Життя не закінчується, коли надворі вистигають перші сивини, коли хтось закриває за собою двері назавжди чи коли світ намагається нав’язати тобі чужі ярлики. Воно просто пропонує інший відтінок неба, нову мелодію до вже знайомих слів.
І поки над Дніпром кружляють сніжинки, лягаючи на крони каштанів, я знаю напевне:
Поки людина здатна плести стібок за стібком, світло обов’язково прошиватиме темряву.
Кінець історії, але не кінець подорожі.
