— «Марічко, дивись, тато приїхав!» — прошепотіла сусідка тітка Дарка, ледь торкнувшись її плеча.
Двері храму прочинилися, і на порозі з’явився кремезний чоловік у джинсовій куртці. Обличчя вітряне, зморшки біля очей, але погляд — лагідний. Це був Тарас, батько Марічки, з яким вона майже не спілкувалася останні десять років. Лише інколи в листах від адвокатів на мамину адресу згадувався його «аліментний» переказ. До Маріччиних вух не раз доходили чутки, що тато—«вічний гульвіса-далекобійник», та жодної власної згадки про нього вона не зберегла.
Тарас підійшов, затиснув у грубій долоні білу хризантему й обережно притулився щокою до дочки.
— «Привіт, сонце моє…»
Марічка не відчула образи — лише неясне пронизливе тепло. Тарас поклав квітку до труни й повернувся, та раптом хтось із гостей суворо мовив:
— «Пане, ваша фура перекрила півпарковки. Перепросіть і від’їдьте, будь ласка».
— «Та зараз, хвилинка! Я ж тільки-но донечку обняв, зрозумійте… Дякую!» — відказав Тарас, вибачливо піднявши руки.
Похорон закінчився, люди роз’їхалися, у дворі стало порожньо. Тарас допоміг Марічці зібрати мамині речі в коробки й раптом заявив:
— «Їдеш до мене. Не можу лишити тебе тут саму».
— «Але ж… це дім, де ми з мамою жили. Я не готова все кинути», — здригнулася Марічка.
Та батько був непохитний: він бачив, як донька, опираючись на милицю, щодня долає кількадесят східців, аби потрапити до власної кімнати. Колись, у шість років, вона перенесла складну хворобу й дістала ускладнення на ногу, тому часто пересувалася у візку. Тарас розумів, що самотність у двоповерховому будинку стане для неї пасткою.
Вівторок. Гуркіт мотору, стислий приватний дворик на околиці — так Марічка вперше побачила батьковий притулок. Усередині — тісно, зате тепло й пахло м’ятою. Тарас відразу звільнив свою спальню, а собі кинув матрац під вікном. Сусіди позичили невеличкий ортопедичний матрац, а самого вечора батько, насвистуючи «Червону калину», перетягував у кімнату пухнасту хвилю новенької ковдри.
Дні пливли. Тарас розбирався з надважливими дрібницями: навчився заплітати доньці косу, прасувати блузки, готувати вівсянку з ягодами. Але щовечора, коли місто поринало у запах свіжої випічки та диму з коминів, він зникав. Марічка, лежачи в ліжку, слухала, як за дверима клацає засув, і згадувала мамині слова: «Твій тато лише про шинок і думає». Досі вона вірила, що це правда.
Однак одного четверга все змінилося. Повернувшись зі школи, Марічка знайшла двері зачиненими. Під глиняною квітковою діжкою — ключ та записка: «Трохи затримаюсь, зайченя. Вечеряйте без мене. — Тато». Було лишень четверта пополудні.
— «Знову десь гульбанить…» — зітхнула вона й приготувала собі макарони.
Час повз, годинник цокав. О пів на одинадцяту двері тихо скрипнули.
— «Донечко, ти спиш?»
— «Ні, плачу… Знаєш чому? У всіх однокласниць є пари на випускний, а я… я кульгаю. Мене запросити — це ж сором, еге ж?»
Сльози засвітились у пригаслому світлі нічника. Тарас обережно присів на край ліжка.
— «Послухай. Якщо гора не йде до Мухамеда…» — він на мить завмер, шукаючи слів. — «…то тато йде на бал із донькою».
Марічка лише втомлено відмахнулася.
Наступного ранку батько з’явився з коробкою, перев’язаною блакитною стрічкою. Усередині — небесно-бузкова сукня, легка, мов пелюстка магнолії.
— «Спробуй, доню. Я бачив її й одразу зрозумів: вона для тебе».
День випускного. Біля міського Палацу молоді метушилися десятикласники й батьки з фотокамерами. У цей гамір врізався потужний рикучий звук старенького «DAF» — фури, що гордо котилася бруківкою, мов корабель по Дніпру. Бічна стіна мерехтіла свежою фарбою: «Моя зірка — Марічка».
Тарас спокійно вийшов, висунув пандус, обережно зняв доньку у візку та повільно покотив її червоною доріжкою. Натовп втих. Марічка збентежено сховала обличчя — і раптом почула перші акорди вальсу, який грав шкільний оркестр.
— «Дозволите танець?» — промовив Тарас, схиляючись, мов справжній кавалер.
Він підняв доньку на руки, закрутив, і сукня закрайчила пелюстками навколо. Під радісні вигуки однокласників Марічка забула про милицю — відчувала лише теплий батьківський сміх, музику й легке обертання. Зі сльозами щастя вона прошепотіла подрузі:
— «Мій тато — справжній лицар. Хіба це не диво?»
Ближче до опівночі навколо Тараса юрмилися батьки, тисли руку, розпитували. Він спершу ніяковів, але таки розповів: працює вдень далекобійником, а ночами доглядає стареньких у пансіонаті, бо збирає на операцію доньці. Хтось переказав історію далі — та він і гадки не мав, до чого це призведе.
Повернувшись додому, Тарас вклав Марічку спати й, мов кіт, вислизнув надвір: чекала нічна зміна. У пансіонаті він міняв катетери, годував дідуся Опанаса кашею, вислуховував бабусю Паню, що згадувала Київську консерваторію. Зате бачив мету — у приватній клініці в сусідньому місті хірург погодився відновити Маріччине коліно, потрібно лише накопичити кругленьку суму.
Коли ранком неділі Тарас повернувся, під скрипучими воротами валявся пакунок, перев’язаний золотим шнурком. На листівці карбувався напис: «Татові року!». Усередині — чек на десять тисяч доларів і послання: «Пане Тарасе, хай любов до дитини повернеться вам сторицею. Успіху з операцією й повноцінними сімейними вечорами! Ваші батьківські друзі з балу».
Тарас притис пакунок до грудей, відчуваючи, як у очах пече. Коли розбудив доньку й усе розповів, вона сміялася й плакала одночасно:
— «Тату, ми зможемо! Я обіцяю: наступного літа пробіжуся зеленим луком, і ти не встигнеш наздогнати!»
Минуло кілька тижнів. Клінічні коридори, запах антисептика, шурхіт хірургічних халатів… Марічку везли на операцію, стискаючи плюшевого їжачка. Тарас провів поглядом за двері з написом «Стерильно» й прошепотів молитву. Того вечора він не пішов у пансіонат — сидів під палатою й слухав, як годинник відбиває хвилини.
Операція минула успішно. Реабілітація була довгою: спершу ходунки, потім тростина, згодом самостійні кроки. На Маріччиному календарі день за днем з’являлися галочки з підписами «без болю», «сама до кухні», «сходи двічі». А одного ранку вона відчинила двері веранди й вигукнула:
— «Дивись, тату!»
Вона обережно зробила п’ять кроків по росистій траві й розсміялася, ніби вперше побачила світ барвистим.
Тарас звільнився з нічної роботи — тепер вони проводили вечори разом. Він учив доньку ліпити вареники з вишнями, розрізняти темброві відтінки улюблених пісень «Океану Ельзи», а заодно — крутити педалі старенького велосипеда, що роками припадав пилом у сараї.
Одного серпневого четверга листоноша приніс конверт: державна стипендія й зарахування Марічки на факультет архітектури в столичному університеті. Попереду — переїзд за три місяці.
Тарас посміхався, та в очах блищала волога: «Так швидко виросла…». І вони вирішили прожити цей час так, аби жодна мить не минула марно. Вранці — рибалка на Дністрі, вдень — креслення майбутнього «будинку мрії», увечері — домашні кіноперегляди у дворі під ковдрами й зорями. І щоразу, коли вони проходили повз шкільний майданчик, де колись стояла червона доріжка, Марічка несамовито сміялася й вигукувала:
— «Тату, пам’ятаєш, як ми з тобою закружляли? Тоді я відчула: обмежень не існує, поки є любов».
…Попереду осінь, нове місто й невідомі випробування. Та наразі — ще три сяйливі місяці поруч. І обоє знали: ця історія лише починається.
Було неділя, за календарем лишалося рівно дванадцять тижнів до від’їзду Марічки до столиці. У подвір’ї над колодязем сушилося простирадло, крізь яке сонце кидало плями світла на лавку. Саме там батько й дочка розгортали великий ватман: будували план «Як прожити літо, щоб усе запам’ятати».
— «Перше — море!» — радісно оголосила Марічка й намалювала хвилю. — «Друге — Карпати, щоб ти нарешті побачила, як туман схиляється до полонини», — додав Тарас, відміряючи фломастером вершину. — «Третє — зліпити на сотню вареників для сусідів-дідусів. Вони ж казали, що без нашої вишні — як без свята», — сміялася вона.
Так з’явився «Літній список мрій». І вже наступного ранку вони вирушили в мандрівку до Чорного моря.
Перше випробування: дорога на пісок Тарас сів за кермо тієї самої фури—тепер уже відремонтованої та пофарбованої в кольори неба з написом «Маріччина мрія». Марічка, озброєна пледом і термосом узвару, сиділа поруч, слухаючи, як тато ділиться спогадами:
— «Колись я возив кавуни аж із Херсонщини. Пам’ятаю, зупинився, бо радіо грало “Вона”—і я тоді вперше подумав, що ти колись підростеш і ми поїдемо разом…»
Шлях розтягнувся на сім годин. Коли нарешті побачили лінію води, Марічка роззувалася просто на ходу. Вона ступила босоніж на гарячий пісок і—здивувалася: ні болю, ні хитання, лише легкий трепет у гомілці.
— «Ти тільки подивись, я йду рівно!» — підстрибнула вона й обняла батька. — «Головне — не женись, море терпляче, воно нікуди не втече», — жартував Тарас, ставлячи парасольку.
Увечері над морем піднімався місяць, і хвилі гупали, ніби серце. Марічка притулилася до тата:
— «Знаєш, я боялася, що колись шкутильгам у такт прибою, а тепер чую—увесь світ рівномірно дихає зі мною».
Тарас мовчав, бо знав: іноді тиша—найкращий подарунок.
Друге випробування: карпатський світанок За тиждень вони вже під’їжджали до Яремчі. Дорога петляла, мов стрічка, а вікна фури запітніли від гірського повітря. Біля підніжжя Говерли Тарас зупинився й простягнув доньці дерев’яну палицю:
— «Підеш сама. Я позаду страховкою. Але вершину маєш підкорити власними ногами».
Марічка ковтнула страх, відчула пульс у п’ятах. Крок за кроком, запах моху, скрип сухих гілок. Інколи коліно стискало згадкою про старий біль. Але вона не здавалася, повторюючи подумки мамину улюблену пісню «Червона рута».
На останньому підйомі туман став густим, мов молоко, і здавалось, що світ обірвався за кілька кроків. Вона озирнулася—тата не було видно, лише його теплий голос:
— «Я тут! Не бійся, іди!»
І коли майже здалася, раптово сонце прорізало сивий серпанок. Попереду затремтів краєвид — гори, ніби хвилі застиглого моря; а посеред неба — жар-птиця світанку. Марічка ступила на вершину й розплакалася:
— «Тату, я зробила це! За маму. За нас».
Тарас піднявся слідом, обійняв її, і вітер підхопив їхнє спільне «ура», розніс лісами й потоками.
Третє випробування: вареники добра Повернувшись додому, вони влаштували «Вареничний десант». Було вирішено нагодувати всіх самотніх пенсіонерів вулиці. Марічка замісила тісто з вишневим соком, аби краї були рожеві. Тарас — фахівець із качалки й начинок — працював поруч.
— «Скільки вже?» — «Сімдесят два… А треба сто!»
Поки тестували першу партію, зайшов дідусь Опанас із пансіонату — той самий, якого Тарас колись годував кашею.
— «Сину, ти мені життя прикрасив, а тепер ще й варениками частуєш. Тримай рушничок — моя покійна Марфа вишила. Хай буде для донечки на нову хату».
Марічка прийняла подарунок, вдихнула запах полину й хмелю в тканині та уявила, як повісить рушник на цегляній стіні студентського гуртожитку.
Новий поворот: лист із міністерства Через місяць потому, коли «Літній список мрій» був майже виконаний, листоноша знову приніс конверт. На гербовому відбитку—Міністерство інфраструктури.
— «Шановний пане Тарасе, у зв’язку з вашою історією, котра облетіла країну, ми вирішили відзначити Вас премією “Золотий кермо” за людяність. Запрошуємо до столиці на урочистість».
Тарас почухав потилицю:
— «Мені? Та я ж звичайний шофер…» — «Звичайний, але справжній», — відповіла Марічка. — «І ми поїдемо разом. Це буде моя репетиція перед навчанням!»
Столичний бал і непроханий шторм У столиці їх зустрів дощ. Прямо перед палацом культури порив вітру зірвав Маріччин капелюшок. Вона кинулася назустріч калюжам, знову відчувши слабкість у нозі. Тарас підбіг, і тут із-за колони вигулькнув юнак у діловому костюмі.
— «Дозвольте допомогти?» — він підняв капелюх. — «Дякую…» — Марічка розгубилася, бо очі хлопця світилися теплом. — «Я Богдан, працюю у відділі стипендіальних програм. Ви — та сама Марічка, архітекторка-переможниця?»
Поки Тарас отримував медаль, Марічка з Богданом вже жваво обговорювали парки Києва, а після церемонії він запропонував провести її до готелю. Тарас, бачачи її щасливі очі, кивнув.
Та дорогою назад раптом гримнула злива, і ліве коліно різко прострілило болем. Марічка знову відчула, як земля хитнулася.
— «Сядь, відпочинь», — Богдан приклякнув поруч. — «Ні, я мусила бути сильною…» — шепотіла вона, стискаючи пальці.
Коли повернулася до готелю, Тарас уже чекав із гарячим чаєм. І вперше за весь час у його очах промайнув страх.
— «Все добре?» — «Трошки заболіло, але пройде», — всміхнулася вона.
Того вечора Тарас не спав: дивився у вікно на підсвічений міст і пригадував усі помилки колишнього життя, які могли б знову зачепити доньку.
Раптова звістка від лікаря Повернувшись додому, вони відразу навідалися до хірурга. Після рентгену лікар насупив брови:
— «Операція пройшла чудово, але є ризик запалення через різке навантаження. Потрібен спокій і крапельниці — щодня впродовж трьох тижнів».
Три тижні — а до від’їзду в університет лишалося п’ять. Марічка зніяковіла:
— «Що, якщо я не встигну відновитися?» — «Не думай про відмову», — твердо сказав Тарас. — «Я домовлюся про амбулаторне лікування у столиці. Ти поїдеш, хоч би що».
І він взявся за телефон, набираючи знайомих.
Переддень розлуки Час збігав, мов вода крізь пальці. У хаті пахло йодом і свіжошкутильганим м’ято-лимонним чаєм. Тарас став майстром крапельниць, а Марічка — королевою креслень: прямо на стіні кухні крейдою малювала проєкт «Будинку сонця» — свого майбутнього диплома.
— «Бачиш, тут велике вікно на схід. Щоранку сонце будитиме людину, яка забула коктейль із радості», — розповідала вона татові.
Тарас слухав і думав, як незчувся, що дівчинка, яка колись боялася зробити крок, тепер будує цілі міста у своїй уяві.
Настала п’ятниця — чемодани на ґанку, автобус до столиці через дві години. Сусіди зібралися провести Марічку: хтось приніс калач із маком, хтось — маленьку ікону на шнурку. Богдан теж приїхав — із соняшником у руках і блиском хвилювання в очах.
— «Хочеш супровід до гуртожитку?» — «Буде приємно», — стиха відповіла вона.
Тарас допоміг доньці вийти на дорогу. Ліве коліно все ще нило, та вона трималася гордо. Коли автобус рушив, він раптом змахнув рукою, даючи знак водієві зупинитись. Підійшов до Марічки, що схилилася до вікна.
— «Ось, тримай», — він простягнув їй ключик на шнурку. — «Це від дому. Повернешся — відмикай. Тут тебе завжди чекатиме світло».
У відповідь — сльози й усміх.
Автобус рушив. Тарас стояв посеред пилюки, поки жовто-блакитна коробка дорослого життя віддалялася. Він замружився: у вухах ще звучав дівочий сміх, а в серці зріло нове відчуття — тиха гордість і вагомий біль розлуки.
Автобус зупинився на Центральному вокзалі Києва того жовтневого ранку, коли туман підбирався до ліхтарів, а каштани сипалися, мов дрібні коричневі дзвоники.
Марічка вдихнула перший подих великого міста — запах мокрої бруківки, кави з віконечка на колії, мотора таксі, що чекав клієнтів. Поруч стояв Богдан з її валізою. Його неспішна усмішка трохи заспокоювала: у невідомості приємно мати знайоме обличчя.
— «Встигнемо заселитися до вечірньої переклички, а потім — екскурсія старим Подолом. Я покажу місце, де роблять найкращий вареник із грушею», — пообіцяв хлопець.
Марічка кивнула, але думки її вже летіли додому, до тата. Вона стискала в руці ключ-кулон, який Тарас подарував перед дорогою, і відчувала, як зсередини підіймається малий смуток. Та часу сумувати не було: гуртожитський коридор гудів, мов вокзал, — нові сусідки, черга за постільною білизною, староста факультету, що швидко пояснювала правила спільної кухні.
Перші кроки в новому світі Наступного ранку, ще до світанку, Марічка прокинулася від легкого смикання в коліні. Запропоноване лікарем амбулаторне лікування запустили одразу: крапельниця у університетській клініці та серія занять з реабілітологом. У коридорах з білими стінами вона старанно відпрацьовувала вправи на баланс, а ввечері — схилялася над кресленнями: перший курсовий передбачав створення міні-павільйону для міського скверу.
Декілька днів плавно перетворилися на кілька тижнів. Богдан, підхопивши роль київського провідника, щоразу проводжав її до поліклініки, потім — на лекції з архітектурної композиції. Він цитував уривки з поем Ліни Костенко, пояснював, чим трембіта відрізняється від сурми, і терпляче ніс її рюкзак із конспектами.
Однієї п’ятниці вони стояли на Андріївському узвозі, де стрімкі сходи перехоплювали подих. Марічка спокійно пройшла віднизу догори сама, хоч легкий біль ще нагадував про себе. На вершині вона зупинилася, вдивляючись у покрівлі старого міста.
— «Коли закінчу університет, спроєктую будинок, у вікнах якого відображатиметься оцей краєвид. Люди знатимуть, що мріяти можна високо», — тихо сказала вона. — «А я стану першим мешканцем і навчатиму сусідів готувати вареники з вишнею», — підморгнув Богдан.
І вони розсміялися, як діти, відчуваючи, що крокують тією самою траєкторією життєвого польоту.
Тарасове мовчання Щовечірнє «тато, я вже у кімнаті» по телефону стало для Тараса найкращою ліками від тиші в оселі. Але з часом він зауважив, що голос доньки трохи втомлений. Він чув, як вона приховує коротке «ой» після занадто довгого ходіння аудиторіями. Тоді вночі йому перестав зривати сон галасливий телевізор; натомість народжувалася ідея: поїхати до Києва й непомітно підлатати її крила.
Він знову сів за кермо фури — на цей раз без вантажу, лише зі стосом дерев’яних дощок та інструментів. На другий день оселився в контейнері на будмайданчику поблизу столиці: водив кран і отримував прискорену платню. У вихідні ходив до Марічки під приводом «просто прогулятися Трухановим островом». Донька дивувалася, але раділа: поруч із татом легше було забути про втому.
Випробування дружбою У листопаді над Києвом зависла мряка. Раптово Марічку покликали в деканат: її курсовий макет пройшов у фінал всеукраїнського конкурсу молодих архітекторів. Презентація — за два тижні та… на підвищеному подіумі, куди треба підійматися сходами. Лікар попередив: коліну ще зарано на таке навантаження.
— «Може, відмовишся? Подаш роботу дистанційно», — обережно запропонував Богдан. — «Ні. Я вистою й представлю проєкт. Інакше весь наш шлях був би марним», — впевнено відповіла вона.
Тарас теж спочатку насторожився, але потім просто сказав: — «Ти не падала перед крутими віражами Говерли — не впадеш і перед сходами».
Після цього взяв відпустку за власний рахунок і щодня тренував доньку на сходах гуртожитку: спочатку п’ять пролітів, потім десять. Він стояв на крок позаду — кавалером без оркестру, готовий підхопити, але не втручався.
День конкурсу Велика зала Науково-технічного центру гомоніла, ніби мурашник. Студенти з різних міст готувалися до виступів. Тарас сидів у дальньому ряду, притискаючи долоні до колін, а Богдан крутив у руках флешку з презентацією.
Коли оголосили ім’я Марічки, вона вирівняла плечі та, опираючись на тонку тростину, почала повільно підійматися сходами. В залі запанувала тиша. На останньому ступені коліно здригнулося, але вона вдихнула глибше й зробила вирішальний крок. Після цього увімкнула сяйливу посмішку та заговорила про те, як світло, що падає крізь скляний дах, може зцілювати людський настрій.
Десять хвилин полетіли, мов подих. Після оплесків Марічка повернулася й побачила в кінці зали Тараса: він витирав очі, а потім підняв великий палець угору. І вперше донька побачила, що її сила передалася батькові назад, зцілюючи його старі сумніви.
Неочікуваний подарунок Наступного дня оргкомітет оголосив результат: проєкт Марічки зайняв перше місце. Головна нагорода — річне стажування в архітектурній майстерні на узбережжі Балтійського моря плюс грант на подальше лікування опорно-рухового апарату в польській клініці.
— «Татку, це шанс», — шепотіла вона телефоном, коли результати стали офіційними. — «Шанс, а не втеча. Поїдеш, наберешся досвіду, а я… я розширю будинок. Треба ж, щоб колись твій Балтійський досвід вмістився у наших стінах», — засміявся він.
І додав тихіше: — «Ти літаєш — а я підсонячую тобі знизу».
Коло замкнулося Провівши доньку до міжнародного автобуса, Тарас повернувся у порожній дім. Тепер під рушником Марфи висів кольоровий план «Будинку сонця», віддрукований на пінокартоні. Він відсунув меблі й розмітив підлогу крейдою — фундамент майбутньої прибудови, мрії на двох.
Минуло три сезони. Одного теплого травневого дня фура зупинилася на знайомому подвір’ї: зі сходинки зістрибнула Марічка в джинсах-бойфрендах, із білоруським рюкзаком за спиною. Вона переступила поріг і застигла, розгублено дивлячись: там, де колись була глина й стара грубка, тепер стояла затишна кімната-студія з панорамним вікном на сад, а в глибині — мольберт, різнокольорові олівці й макет майбутнього об’єкта.
— «Я встиг не все, але головне — світло заходить так, як ти просила», — сказав Тарас, виходячи з-за дверей у робочому комбінезоні.
Марічка кинулася йому на шию. — «Я думала, що змінила світ, але світ змінив мене тільки тому, що ти повірив. Знаєш, я привезла одну річ…»
Вона подала батькові конверт — у ньому лежала тонка золота медаль і підпис: «За натхнення та стійкість. Архітектор року (категорія “Студентські проєкти”)».
— «Це твоє, татку. Бо мій перший найважливіший проєкт — ти й наше життя», — сказала вона, вкладаючи медаль йому в долоню.
У саду зацвіла червона калина. Тарас на хвилину заплющив очі й дослухався до легкого шуму вітру: він чув, як біля вікна тріпоче шторка, як у коморі цокає старий годинник, і розумів — дім справді наповнився сонцем, яке вони стільки років будували разом.
